Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

– Удвох, – прошепотів він.

Віктор, через кілька секунд теж кивнув.

– Гаразд, – рішуче мовив Рефат. – Тоді каюта вам не потрібна. Їжу вам приноситимуть сюди, та й ми підходитимемо час від часу. Коли що… – Рефат передав Віктору чорну коробочку з двома кнопками, схожу на телевізійний пульт управління. – Ліва кнопка – виклик, там «call» стоїть, права – тривога.

Георгій і Рефат пішли. Незабаром молодий матрос притяг два пластмасові крісельця.

– Тримайте! – сказав він. – Ви що, будете тут увесь час? Що ж там усередині? – запитально кивнув він на контейнер.

– Вантаж, – видихнув Віктор.

Над контейнерами пролітали, перегукуючись, чайки. Морський вітер шукав вихід із контейнерного лабіринту й натикався весь час на Ніка і Віктора.

Минув деякий час, й інший матрос поставив на палубу перед ними триповерховий металевий судок із ручкою. Видав їм по ложці та по два шматки хліба. Розібравши судок, вони виявили в нижніх двох мисках борщ, а у верхній – печеню зі свинини.

Несподівано швидко стало вечоріти. Чутніші зробилися хвилі та й відчутніші. Почалася невелика хитавиця. Але їсти борщ вона особливо не заважала.

– Ти знаєш, мені квартиру обіцяли в Києві. Для всієї сім’ї, – заговорив Нік. – Якраз ось за ці гроші… Квартиру і роботу в органах… А тепер я не знаю, що робити…

– В яких органах?

Нік пожував губи, немов вирішуючи: розповідати детальніше Віктору чи ні. Пильно подивився на свого напарника.

– У нових… У Федеральному бюро України. Так мені Іван Львович пояснив…

– Так його вже створено, тільки називається по-іншому. Національне бюро розслідувань.

– Ти у них працюєш? – запитав Нік.

– Узагалі-то я в міліції…

Незабаром підійшов Георгій із капітаном.

Капітан, дебелий дядько з акуратною короткою борідкою, потиснув руки Ніку і Віктору, подивився пильно на контейнер.

– Години через чотири вони підійдуть і вестимуть до Іллічівська, – сказав капітан. – І тоді вже все, прямим ходом доведеться…

– Чотири години? – сам себе запитав уголос Георгій, немов забувши про Ніка й Віктора, що перебувають поруч. – Устигнемо. «Грозный» уже відправив катер. А вас нехай ведуть!

Тепер уже капітан підвів погляд на потемніле небо. Замислився.

– Так, – сказав він. – Шторму не очікується, так що чотирьох годин вистачить…

89

Небо, потемнівши, повністю опустилося на Середземне море, на кораблі, що йшли своїми курсами. Слабкий прожектор пускав своє світло на контейнери, але до металу палуби воно не добиралося.

Вітер притих, але хитавиця не зменшилася. Зірок на небі не видно було, вони опинилися під пеленою хмар.

Зачулися десь поруч кроки. Віктор обернувся і побачив Георгія, Рефата і капітана. Вони підійшли швидко, по-діловому. У Рефата в руці були кусачки. Він зірвав з дверей контейнера пломбу, потім відімкнув замок.

– Цей! – показав Георгій на картонний ящик у передостанньому верхньому ряду.

Рефат дотягся до нього, підчепив рукою й упіймав.

Георгій озирнувся на Віктора і Ніка.

– Погляньте навкруги! – наказав він.

Нік подивився на всі боки і повернув свій погляд на майданчик перед контейнером, де Георгій уже розкрив коробку і підкликав жестом капітана.

Коли капітан підійшов, Георгій витягнув десять пачок банкнот і простягнув Віктору, другі десять пачок дав Ніку. Знову повернув погляд на капітана.

– Решта твоє. Тут вісімсот тисяч. Якщо хочеш, пливімо з нами, адже в Іллічівську такий шмон буде! А ми тебе до Стамбула докинемо.

– Не треба, не турбуйся, – сказав капітан. – У мене тут такі закутки є! Можна танк провезти, і ніяка митниця його не знайде!

Капітан підняв картонну коробку з-під сигарет і поніс.

Рефат зачинив дверці контейнера.

– Ходімо! – скомандував Віктору і Ніку.

Підійшли до борту. Там, метрів за два внизу, погойдувалася на воді моторна яхта з невеликою терасою на даху.

Георгій заніс ногу за борт і взявся за зачеплені двома гаками металеві сходи з підпорами, що відштовхували їх од борту.

Віктор здивовано озирнувся, подивився запитливо на Рефата.

– А інші гроші? – запитав він.

– Інші не там, – посміхнувся Рефат. – Там, – він кивнув у бік контейнерів, – контрабандні сигарети. Вони до України допливуть, тим більше при супроводі вітчизняних військово-морських сил! Ходімо вниз!

Моторна яхта майже беззвучно рушила від борту контейнеровоза й пішла у відкрите море. На горизонті в декількох місцях світилися вогні суден. У тому напрямі, на який узяла курс яхта, Нік нарахував принаймні три кораблі.

Через дві години яхта підійшла до величезного контейнеровоза, на носі якого красувався напис «ГРОЗНЫЙ». Знизу меншими буквами стояв порт приписки – Новоросійськ.

«Грозный» погойдувався на хвилях у цілковитій тиші. Двигуни не працювали. Поки яхта обходила корабель з іншого борту, згори почулися чоловічі голоси.

Нік і Віктор сиділи всередині в кают-компанії. Пили каву, приготовану Димитрісом – власником яхти. Рефат вийшов на хвилину, потім повернувся.

– Ну що, – сказав він. – Тепер у вас дійсно є вибір. Тимчасовий, але вибір.

Він витримав паузу, пильно подивившись спочатку на Ніка, потім на Віктора.

– Найближчим часом ваша допомога не потрібна, ми йдемо на Новоросійськ. Димитріс готовий підкинути вас до Пірея в Греції, звідти можете їхати куди хочете…

– Чому Новоросійськ? – здивувався Віктор. – Хіба гроші не в Україну йдуть?

– Ні, – Рефат зітхнув. – Гроші на цьому судні, й вони йдуть у Росію в рахунок погашення Україною боргу за постачання газу. Про це є домовленість із майбутнім урядом… Якщо вони потраплять тепер у Київ, їх влада витратить на власні перевибори. А так буде надійніше! Зрозуміло?

Віктор мовчав. Нік теж.

– Я хочу назад у Київ, – твердо сказав після паузи Віктор.

– У цьому я не сумнівався. Я тому і сказав, що у вас є вибір. Можеш пливти з нами до Новоросійська, а там через Крим повернешся додому. А ти що вирішуєш? – Рефат обернувся до Ніка.

Нік мовчав.

– У будь-якому разі ми вас іще турбуватимемо, самі розумієте! – сказав Рефат. – І оберігати вас будемо. Ви, звичайно, не такі дорогі, якими ми були, але мільярдів два варті! Так куди шлях триматимете?

– Я в Париж, – тихо мовив Нік.

– Не треба. Принаймні зараз. Тобі тут факс прийшов, на, подивися!

І він простягнув Нікові згорнутий аркуш паперу. Нік розгорнув, і очі його здивовано витріщились. У верхній частині факсу була чорно-біла фотографія, на якій – Сергій Сахно зі своєю білявкою Уллі сиділи на капоті знайомого лімузина на тлі темної скляної вітрини з білим написом «Sachs Funerals». Під фотографією було приписано:

«Привіт, Ценський! Вітаю з великими грошима. Я тут у Празі відкрив похоронне бюро – вже маса клієнтів! Потрібен