Читати книгу - "БотакЄ"

будз - сир з овечого молока. На поличках над лежанкою - сірники, свічка, кілька порожніх пляшок, ложки для вимішування молока, сито, згорток уже не раз вживаної марлі, скрипка, сопілка, цимбали. Більше нема нічого. Сокири забиті в колоду, на якій рубають дрова для ватри. Різні алюмінієві посудини для молока висять на цвяхах, забитих у стіну ззовні. Під однією стіною - купа пластикового сміття, зверху лежать сполокані літрові пляшки після пива. До задньої стіни припасована невеличка огорожа для овець, які годують народжених на полонині ягнят. Таке трапляється кожного року. Вівчарі вміють помогти вівці окотитися. Ягнята трохи підростають і переважно йдуть на м’ясо - найчастіше їх продають туристам, це вже зарібок вівчарів. Перед хатинкою - стіл з двома лавками, на ньому - залізні тарелі, горнята, стограмові келішки, ложки. Капелюхи завжди на голові. Ґумаки завжди на ногах. Ремені завжди у штанах. Ножі завжди у кишенях. Коло дверей стоять витесані буки - палиці, які завжди в руках. Їх стільки, скільки вівчарів. Кожен має свою, кожен витісує - вирізає її на свій смак. Кожен упізнає свою, лиш доторкнувшись до вигладженої власною шкірою деревини.

Навесні, після того, як народяться маленькі ягнятка, господарі стрижуть своїх овець. На полонину вони повинні йти голими. Тоді ж ватаг складає список власників, котрі віддадуть йому свою маржину (худобу). Цей список називається рядом. У ряд заносять кількість овець кожного господаря і день, коли господар має прийти на полонину по свою порцію сиру. Для того, щоб її вирахувати, влаштовують мірки - вимірюють, скільки яка вівця дає молока за день. Від мірки, помноженої на кількість відданих на полонину овець, залежатиме, зі скількох відер молока зроблять будз тому чи іншому ґазді. За кожну вівцю господар платить ватагові двадцять гривень на сезон. Ватаг розділяє гроші між вівчарями. Василеві троє вівчарів допомагають дбати про двісті овець. Колись отари були значно більшими. На полонини виходять десь у середині травня.

Взявши буки, вівчарі виганяють овець з кошари і ведуть їх на пасовище. Зверху це виглядає як ріка. Овечі потоки плавно і напористо перетікають узбіччям гірських доріг, лісовими стежками, переходять через води з потічків, зупиняючись на водопоях, аж заки не вийдуть на полонини з травами. Обмеженнями служать великі кудлаті білі пси. Отару веде Василь. Йому помагає наймолодший із вівчарів - Юра. Він ще ходить до школи, але канікули проводить у полонинах. Ніхто з бриґади не зважає на підлітковий вік Юри, він є рівноправним і повноцінним членом команди. Навіть стріляючи в зустрічних туристів сиґарету з фільтром, Василь бере дві. Одну - для Юри. До пасовища від кошари треба йти кілька кілометрів. Це займає годину. Тоді дві години вівці пасуться на схилах, зарослих десятками видів найдобірніших рослин, і ще годину вертаються до свого полонинського дому. Вівці хочуть доїтися. Вівчарі хочуть обідати.

Минулися ті часи, коли вівчарі місяцями не бачилися з іншими людьми. Система ряду полягає ще й у тім, що кожного дня інший господар, приходячи або приїжджаючи на полонину по свій сир, мусить привезти вівчарям обід і зварити вечерю. Таке припадає лише раз за літо. Кожен старається вивезти якнайкраще. Тож меню теперішніх вівчарів цілком далеке від колишньої щоденної кулеші з молоком. Крім їжі, до обов’язкового набору входять паленка (горілка), пиво, сиґарети, кава, яку на закарпатському боці навіть у полонинських умовах варять, а не п’ють розчинної. У п’ятницю вівчарі не їдять скоромного - ні м’яса, ні набілу (молочного). Але паленку п’ють, бо вона пісна. Минулої п’ятниці у Василя і вівчариків, як їх називають гуцульські жінки, що виходять на полонину, на обід була грибова зупа і квасоля з часником. На вечерю - макарони з тушеною капустою. Усе лише на олії. Паленка була «з пацьорками» - люта, шістдесятиґрадусна.

Після обіду почалася найважча робота. Та, від якої німіють руки. Троє чоловіків із сиґаретами в зубах зайшло до кошари, сіло на низьку лавку і взялося за доїння. Четвертий переганяв видоєних овець у окрему загороду. Овече вим’я невелике, молока в ньому зовсім небагато, пальці мусять працювати напружено. З одної вівці можна вдоїти коло півлітри молока. Овець є двісті. Разом за один удій виходить сто літрів молока. Один сир роблять із трьох відер молока. Вівчарі знають кожну вівцю за мітками, вирізаними на краю вуха.

Тепер трішки підрахунків. Якщо віддати на полонину три вівці, то… Треба заплатити за літо шістдесят гривень вівчарям. Треба раз із ряду винести обід і зварити вечерю на полонині. Того ж дня можна забрати сиру стільки, що вистачить на три трилітрові, щільно напаковані слоїки бринзи. Щоби зробити із будза бринзу, його мелють у звичайній м’ясорубці, перемішують із сіллю і напихають у слоїки або дерев’яні бочівки. Часом роблять різні ґатунки бринзи, додаючи різну кількість солі. Та, що їдять восени, найменше солена, весняна - люта. Тепер слоїки з бринзою майже завжди закручують металевими накривками. В одному літрі вміщається майже два кілограми бринзи. Кілограм на Гуцульщині коштує 12 гривень. Щодо вовни, то її з трьох овець вистачає на виготовлення півтора великого ліжника. Тому її переважно зберігають до наступного року, коли відразу можна зіткати три ліжники. Охочих робити ліжники стає дедалі менше. Незважаючи на те, що ґаздівський ліжник є обов’язковим у кожнім домі, обов’язковим подарунком молодому, що його можна продати приїжджим, навіть не везучи на базар на Яблуницькому перевалі. Молодь воліє куповані килими.

Після доїння, малої кави і келішка паленки овець знову ведуть пастися, але вже на інше місце, ніж уранці. Шкода, що ніяка фотографія не може передати звучання цього походу. Кожна вівця має на шиї дзвінок, кожен дзвінок звучить трохи інакше, в кожної тварини свій крок і ритм, розмаїття передзвонів зливається у неймовірну композицію. І цей клубок звуків і мелодій переміщається у просторі, десятки разів відбиваючись від схилів, опускаючись униз і піднімаючись до неба, яке тут поруч. Після повернення овець доять ще раз і вони лягають спати. Кошара розміщена вже наполовину в лісі, щоби можна було знайти і сонце, і тінь, щоби не дув гострий верховий вітер, щоби був захисток від дощу. Під велетенськими буками темніє найраніше, і вівці спокійно засинають. Вівчарські пси лягають дрімати в різних кутах полонинки. Так, щоби з усіх сторін пильнувати за територією. Вони не зважають на з’яву незнайомих людей, якщо ті проходять стежкою через полонину або підходять до господарів. Натомість моментально реаґують на будь-які запахи, які можуть означати небезпеку для овець. Передовсім собаки цієї породи