Читати книгу - "Нарис загальної історії"

порине в занепад і хаос, адже полишені на самих себе індивіди скидають будь-який примус і підривають будь-яку колективну справу. Маємо визнати, що нічого такого досі не траплялося і ніщо не передвіщає, що таке може трапитися в подальшому. Чому? Загальна відповідь полягає в тому, що чинники, що сприяють індивідуації, надають їй також засоби для активної й позитивної праці на користь модернізації. Індивідуація зовсім не псує механізми й не гальмує процедури, а сприяє їхній роботі. Вона є перевагою в демократизації, у науковій раціоналізації й у диференціації укладів. Ця остання веде нас у саме серце проблеми та виявляє глибинні причини наперед установленої гармонії. Якщо звернутися до одного з висловів Норберта Еліаса та змістити центр ваги його тези, можна стверджувати, що диференціація укладів запроваджує «цивілізацію звичаїв», примушуючи індивідів стримувати стихійні прояви тілесності, емоційності й чутливості, ставлячи ці якості на службу зростаючій мозковій діяльності. І справді, що більше прогресує індивідуація, то більше витрат і вигод усіх видів діяльності суспільства переносяться безпосередньо на самих індивідів. Що більше таке перенесення індивідуальне, то частіше перед індивідами постає альтернатива між оптимізацією витрат і вигод і безповоротною поразкою. Оптимізація потребує усвідомлення своєї відповідальності, яке базується на володінні собою, самовдосконаленні й увазі до іншого.

Усвідомлення відповідальності виражається та здійснюється насамперед у договірний спосіб. Індивід укладає з іншими індивідами договори з колективними цілями. Договірна група стає домінантним способом об’єднання та кооперації, що запроваджується демократизацією й диференціацією укладів. Диференціація укладів відбивається також у мережевій структурі та в інтеграції індивіда в мережі, сполучною ланкою якої він стає. Отже, запроваджується спосіб суспільного життя там, де приватне полишається політичним на його законну спонтанність і самоорганізацію в мережі, сприятливі для обміну, для поділу та для взаємного пізнання індивідами один одного, і там, де олігополярна трансполітія стихійно веде до федеративної, багатоцентрової та ієрархізованої структури мереж. Урешті-решт, нація пропонує індивідам спільноту, оскільки ймовірно, що людська чутливість потребує спільноти. У європейській фазі виникнення модерної доби цю роль відіграла «злагода націй», і вона відігравала її то краще, що індивіди більше потребували її. Індивід і суспільство не суперечні полярності, це — взаємодоповні, ба навіть автока-талітичні полярності в модерному контексті. Існує наперед створена гармонія між індивідуацією й механізмами, які дають змогу використовувати її на користь індивіда і суспільства. Проте не слід ніколи забувати про людський огріх і про ентропію, яка вражає все суще. У цьому механізмі обов’язково криються недоліки.

Типові події індивідуації незчисленні в прямому сенсі слова. Оскільки вона стосується самих виробників подій, то її виникнення та поширення неминуче торкаються всіх способів вироблення в усіх укладах. Можна висунути постулат, що жоден модерний феномен не зміг уникнути її влади. Можливі дослідження теж незчисленні, і їх можна вести двома паралельними шляхами. На одному з них виявляють усе, що йде в напрямку, очікуваному теорією, а саме, що в кожному укладі фактичний дієвець має тенденцію бути індивідом, а вже не групою. Економічний агент стає підприємцем, найманим працівником, споживачем. У політиці встановлюється правило: «одна людина — один голос». Шлюб ґрунтується на взаємній згоді двох індивідів. Індивіди прагнуть обирати самі свій стан у житті й у суспільстві. І так далі. На другому шляху пересвідчуються, що соціальний зв’язок спирається чимраз більше на договірні стосунки і на мережеву систему, а вони об’єднують і зв’язують переважно індивідів. Підприємство прагне стати вузлом договорів між індивідами. Шлюб є договором між двома індивідами, в якому не беруть участі родини. І так далі. Заглиблюватися в незчисленне не має сенсу, а результатом такого заглиблення можуть бути тільки набридлі компіляції. Досить взяти з цього методологічний урок, а саме, що будь-яке наукове дослідження певного аспекту модерних суспільств слід прив’язувати до гіпотези індивідуальності, договорів і мережевої структури та триматися її, якщо таке дослідження прагне справді виявити реалії та знайти пояснення.

Результативнішим і пліднішим було б спробувати знайти той прихід модерного, який одночасно відбиває перемикання колективного на індивідуальне й торкається безпосередньо індивіда. Модерна диференціація етики надає таку нагоду в проблематиці особи. Етика — це порядок призначення душі, цілі цілей, тієї цілі, за межами якої неможливо діяти. В історіях людства вирізняються три фундаментальних режими етики. У духовному режимі вона розчиняється в звичаях: гуманізація не відрізняється від акультурації, яка діє в колах, де бувають індивіди. У релігійному режимі зміст етиці надається релігійним шляхом. Точніше кажучи, хорошим життям є життя, визначене отриманим Одкровенням, а правильне життя від цього не змінюється, хіба що стани, обов’язки та чесноти отримують священне схвалення і в їхньому числі проявляються суто релігійні, наприклад, чесноти віри, надії та доброчинності, яких вимагає християнство. Диференційований режим зворотний попередньому. Правильне життя більше не приводиться до Абсолюту як його гаранта, а спирається на те об’єктивне й фактичне підґрунтя, що вільний вид обов’язково має ціль, а цілі обов’язково спираються на стани, обов’язки та чесноти. Хороше життя може отримувати об’єктивні означення, незалежні від будь-якого постульованого та/або такого Абсолюту, в який вірять. Ці три режими не можна плутати з трьома стадіями, які досі позначали біографію людства. Духовний режим бере гору в трьох світах, оскільки він найбезпосередніше доступний. Релігійний режим базується на появі релігій загального спрямування, стосується всіх, хто має виражені релігійні нахили й відповідають цьому призначенню, і він може глибоко позначити собою звичаї. Через це релігійний режим може коливатися в одному напрямку — аж до злиття з духовним режимом і в іншому — до точки, в якій можна відчути наближення диференційованого режиму.

Диференційований режим ґрунтується, з одного боку, на секуляризації та розвінчанні міфів, а з другого — на індивідуації. Уважне дослідження етнографічної документації дозволило б, можливо, знайти ідіосинкратичні зразки індивідуації в первісному світі. Відповідні процеси зустрічаються в традиційних дозвільних класах. їх часто позначають як «філософії», надаючи цьому слову сенс «школи життя», а не «пізнання основ». Диференційований режим не стосується правильного життя, оскільки воно — з огляду на його об’єктивне вкорінення в ціль людства — має однаковий зміст у трьох режимах. Він стосується хорошого життя, завдаючи йому двох істотних змін. З одного боку, воно стає приватною справою, яка стосується тільки індивіда. Ця зміна робить з нього типовий, якщо не виключно модерний предмет, оскільки вона пов’язана безпосередньо з демократизацією, диференціацією та індивідуацією. Друга зміна не така явна. Коли індивід свідомо чи під примусом переходить від модер-ності до диференційованого режиму, він