Читати книгу - "Вічний календар"

«З Товстого повтікали жиди. Якби пан священник щось довідався — прошу мене сповістити».

«Добре», — глухо відповів Феліштан, уперше налякавшись свого голосу.

Борух і Фейґа переховувалися в митницького священника до осені. За цей час Борух кілька разів перечитав знайдені Феліштаном листи. Із листів дізнався, що якийсь Натан з Гази звертається до амстердамського кагалу і сповіщає про об’явлення гебрейського Машіаха Саббатая Цві. Те, що зберігалося в церковній книзі, не було правдивим листом, а лише копією, зробленою в Бучачі для язловецького кагалу. Виявилося, що швець Борух колись готувався на рабина в Любліні — та завадила раптова смерть батька. Він повернувся до Товстого й почав шити капці. Вечорами Феліштан для безпеки вилазив на горище й годинами там розмовляв із Борухом.

З початком жовтня Борух і Фейґа серед ночі, попрощавшись із Феліштаном і Параскою, знову вийшли до Джуринки й, поміркувавши, пішли за течією на південь.

Таньку Соколову з-під Оренбурга направили в 1945 році до Митниці створювати комсомольську організацію. Після інструктажу в чортківському райкомі наступного дня приїхала сюди з капітаном Хохловим. Першим її зустрів голова сільради Юстин Микуляк, який і поклав на неї око. Таньці було всього двадцять чотири роки, рожевощока, з пасмами пшеничного волосся, дебела дівчина, аж пашіла здоров’ям. Юстин поселив комсомолку в будівлі австрійської школи — у вузькій кімнатці сторожа. Два колишні просторі класи, у яких навчалися діти, взимку не опалювалися. Юстин, якому доручили влаштувати Таньку на постій, привів дівчину до тієї кімнатки й залишився в неї до ранку. Про перші «полові зносини» з Танькою Юстин розповість через три роки опісля, на допиті в СБ. Кожного разу Танька в районі заходитиме до капітана Хохлова, який випитуватиме про ситуацію в Митниці, бандитів і про Юстина. На скрипучому дивані вони з Хохловим віддаватимуться любощам. Коли Танька сповістить Хохлова про свою вагітність, той допоможе зробити їй підпільно аборт. Примусить тюремного лікаря вичистити Таньчину утробу.

Комсомольцями в Митниці виявили бажання бути троє, сподіваючись, що їм платитимуть. Танька, збираючи свій актив у колишній читальні при селищному гарнізоні, розповідала про міжнародне становище, геніального товариша Сталіна і про комсомольців Країни Рад. Було в неї ще одне завдання, отримане від Хохлова — стежити за повстанцями та їхніми симпатиками. Через кілька місяців вона знайшла під дверима записку-попередження. Якогось дня Юстин відчув різь між ногами, і коли пішов за сільраду висцятися — побачив почервоніння навколо головки. Спершу подумав, що надуло вітром. Бувало, коли проти вітру справляєш нужду — то таке трапляється. Але неприємні відчуття посилювалися. Він поїхав до Чорткова й зайшов до поліклініки. Вийшов із точним діагнозом — сифіліс. Лікар сказав, що необхідно приїхати на стаціонарне лікування, яке займе не менше двох місяців. Юстин повернувся до Митниці. Зібрав білизну і гроші, жінці сказав, що лягає в лікарню, бо, обстеживши, виявили слабість у серці. Зібравшись, пішов до Таньки. Застав у неї сержанта. Викликав комсомолку на коридор і вдарив кілька разів долонею по лиці. Через два місяці, повернувшись до Митниці, дізнався, що Таньку перевели в інший район, а на заміну приїхала інша комсомолка. Потім прочув, що на новому місці Таньку вночі прохромили вилами.

Юстин Микуляк, який учився з Дмитром Баревичем у гімназії, 1944 року на фронт не потрапив. Арештований за падіж худоби в березні 1941 він просидів, поки велося слідство, у чортківській тюрмі. У червні арештованих посадили в ешелон і відправили на схід. Юстину пощастило, адже інших в’язнів, яких не встигали відправити, бо німці наступали на п’яти, розстрілювали в камерах та на внутрішньому тюремному дворику. Потяг Юстина встиг дотеліпатися до Мелітополя. Туди долетіла німецька авіація й розгаратала станцію з ешелонами. Юстинові вдалося врятуватися. Повернувшись з-під Мелітополя, він присів на власному господарстві та працював у ліґеншафті на фільварку. Те, що в сороковому році він очолив правління щойно створеного колгоспу, митницькі пам’ятали. Знали про це й в ОУН. Однак арешт, сидіння у чортківській в’язниці, потім відправка на схід — наче пом’якшували в очах односельців Юстинове колгоспне минуле. Щойно в сорок четвертому прийшли знову більшовики — Юстина покликали до району й наказали очолити сільську раду. Він отримав пістолет, печатку, а згодом підписав папірця про співробітництво з органами МВС. Повстанці приходили до нього, коли треба було збіжжя, грошей і медикаментів. У Митниці, окрім Юстина, лейтенантові Риференкові доносили ще три особи — два ястребки-поляки та Паранька, двадцятилітня дівчина, з якою Риференко спав, з’являючись у селищі. Сітка ОУН також мала свої очі та вуха, спостерігаючи за тими, до кого приходять більшовики, хто з ким зустрічається. Невеликий гарнізон квартирував у колишньому приміщенні читальні в центрі селища. Кілька повстанців мешкали в криївках у кінці села. Починаючи з жовтня, коли надходили справжні приморозки, у місцевості, де не було достатньо лісів для переховування, доводилося йти в села. І тому Риференко нюхом молодого пса відчував, що в Митниці переховуються бандіти.

«Де тут заховаєшся взимку? — міркував лейтенант. — Мусить десь бути криївка». І відповідь не забарилася. Він стояв на горбі посеред сосен, над якими кружляли осінні ворони. Бачив, як вітри переганяли хмари. З полів тягнуло жирним чорноземом і гноєм. Митницькі орали під озимину — і на ті чорні смужки поля летіли ворони. Найбільша морока для гарнізону — горішній фільварок, у якому жили переселенці. Паранька розповідала, ніби чула про те, що повстанці приходять туди. Дістатися фільварку швидко й непомітно — неможливо, бо треба переїхати через Джуринку, видряпатися на високий горб, а тоді здолати дорогу до самого будинку. Якщо хто-небудь виставить сторожу на порослому кущами пагорбі, з якого Митницю видко як на долоні, то будь-який порух гарнізону помітно. Тому Рифаренко вислав на фільварок Юстина. Початок жовтня для селища видався погідним. Викопали бараболю, вижали кукурудзу. Пшеницю, жито, ячмінь перевезли до стодол. Незібрана солома подекуди залишилася на ріллі, бо задощило. Чекали на погідні дні, щоби перевезти зимову поживу для корів та овець. Сонце перед самим празником Покрови підсушило тільки зверху, всередині солома — одна мокрота. Сушили вже в стодолах, прілий запах віддавав гнилизною. Упоравшись, митницькі прочули, що на великій Україні запанував голод. Перші прохачі з’явилися у вересні. Спочатку їх можна було зустріти на ринку в Чорткові. Приїжджали й вимінювали на борошно й цукор усілякий непотріб. Траплялося, що віддавали золоті обручки, коралі з коштовних каменів, чоботи, одяг. Потім голодні почали з’являтися по селах. Уповноважені й відповідальні за збір контингенту рапортували начальству про збільшення кількості прохачів та міняйл, що утруднювало їм роботу та посилювало опір місцевого населення. Військам МВС дано було розпорядження знімати з потягів підозрілих, затримувати їх на станціях та арештовувати на ринках.

Перед Покровою старенький отець Феліштан із Параскою згрібали в садку опале листя. Параска насипала великі кучугури, зносячи у вереті листя з менших купок. Траплялося їй знайти під листям підгниле яблуко або потемнілу брунатну айву. Збирала їх, щоб потім,