Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

До найвидатніших українських сходознавців, який цікавився також тюркським світом, належав Агатангел Кримський (1871—1942)670. Далекими предками цього вченого й письменника були кримські татари. З цього приводу він писав у листі (від 17 серпня 1901 р.) до свого друга Бориса Грінченка: «До речі, питається, яким робом з мене татарин. Наскільки мені вияснилося, перший наш прадід, виходець із ханства, мав охреститися більше-менче 1689 року в Мстиславі в Могилівщині. Це я так виводжу з запису на старовиннім молитовнику»671

Агатангел Кримський

Однак Кримський себе до татар не відносив, вважав, що татарська кров його предків була розбавлена білоруськими, українськими й іншими етнічними «домішками». Себе ж він вважав не етнічним українцем, а, радше, українцем ідейним, українофілом. І все ж «голос крові» предків давав знати про себе. Чи не звідси інтерес Кримського до Сходу? До речі, Кримський у часи свого дитинства (з 10 до 13 років) проживав у Острозі, де була чимала татарська громада й діяла мечеть. Тут він міг познайомитися з татарською культурою, що, своєю чергою, могло «підігріти» його інтерес до своїх далеких предків.

Цікавився Агатангел Кримський своїми далекими предками – кримськими татарами. Зокрема, у Всеукраїнській академії наук ним була створена «Тюркологічна комісія». Сам Кримський часто відвідував Крим, переважно бував у Ялті й Бахчисараї, багато спілкувався з місцевими мешканцями. Підтримував дружні зв’язки із Ісмаїлом Гаспринським (1851—1914) – кримськотатарським просвітителем і реформатором татарських шкіл у Криму.

Кримському належить низка сходознавчих праць, які стосуються ісламознавства, іраністики. Є, звісно, й праці, в яких розглядається історія, культура тюркських народів. До них можна віднести «Історію хозарів», в якій зібрано чимало матеріалів різними мовами. Є в нього роботи з історії літератур тюркських народів (башкирів, казахів). Правда, вони так і не були опубліковані. Зате у 1924—1927 рр. побачила світ його чотиритомна «Історія Туреччини та її письменства»672, яка справедливо вважається класикою османознавчих досліджень.

Під редакцією Кримського вийшов збірник «Студії з Криму»673, де також були вміщені і його праці. Зокрема, там була стаття, де подавалася в скороченому вигляді історія Криму й кримських татар. Також Кримський там подав розвідку, де йшлося про долю українських полонених у Криму. Займався вчений і питаннями літератури й мови кримських татар. Перекладав із кримськотатарської мови твори деяких письменників, зокрема поезії хана Газі Гірея.

Загалом же Кримський, попри тюркське походження своїх предків, не дуже високо ставив «тюркську расу». Вважав, що вона в мусульманському світі поступається в культурному плані іранцям. Представники тюркських народів, на його думку, мало рухаються вперед по шляху прогресу, демонструючи вузький релігійний фанатизм. Але тут Кримський переважно звертав увагу на Османську імперію, яка за його часів деградувала й зрештою припинила існування. Але, як відомо, турки знайшли в собі сили здійснити в країні реформи й стали світською, успішною державою мусульманського світу. Тому до міркувань Кримського щодо «тюркської раси» варто відноситися обережно.

Отже, можемо констатувати, що, попри існування в українській культурі потужного антитюркського дискурсу, деякі її представники намагалися відійти від нього. Це стосується такий знакових фігур, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та Михайло Коцюбинський. Щоправда, цей відхід був «майже не помічений».

Після приєднання Кримського ханства до Росії в 1783 р. спостерігаємо тут непрості демографічні процеси. Якщо говорити про північні землі цієї держави, то вони стали місцем української колонізації. У ХІХ ст. ці терени були переважно заселені вихідцями з України. І саме в цій степовій зоні українська людність, займаючись землеробством, стала «корінною», що було логічним продовженням українського колонізаційного освоєння степу, яке відбувалося вже XVII—XVIIІ ст.

У таких умовах відносно незначне кочове тюркське населення цього регіону, йдучи на контакти з колонізаторами, зазнавало стихійної українізації. При цьому така українізація не мала підтримки з боку державних структур. Радше, навпаки.

Звісно, тюркські сліди дають тут про себе знати. І чим далі з півночі на південь – тим більше. Це простежується в топоніміці, в антропології мешканців, їхній культурі, ментальності. Залишилися навіть тюркські острівці в цьому «степовому морі». Мається на увазі передусім Буджак, де є поселення гагаузів. Мова останніх належить до сім’ї тюркських мов. Щоправда, гагаузи різняться від основної маси тюрків своєю релігією. Вони сповідують православ’я, як і їхні сусіди – молдавани та українці.

Певно, феномен освоєння українцями степу потребує й серйозного вивчення, і осмислення. Адже це освоєння, за великим рахунком, трансформувало середньовічну Русь в ранньомодерну й модерну Україну. У степах чи прилеглих до них лісостепових регіонах «народилася» українська мова в її сучасному варіанті, в якій чимало тюркізмів. Тут же формувалася новочасна українська культура з її «козацьким присмаком» (а в цьому «присмакові» теж є тюркські сліди!). Ці «пограничні» степові регіони стали «колискою» сучасних українців, які не відзначаються дисциплінованістю і в своєму волелюбстві доходять до анархізму. Тому по-своєму закономірним було те, що під час визвольних змагань 1918—1920 рр., коли українці отримали шанс створити свою національну державу, вони так і не довели цю справу