Читати книгу - "З ким би побігати"

Асаф неправильно витлумачив її мовчання:

— Та я вже навіть забув усе.

Тамар штрикнуло розчарування.

— Ні-ні, не забувай! — швидко сказала вона, здивувавши Асафа, а ще більше — себе саму. — Те, що ти там прочитав, це я. Яка є. І тепер ти мене знаєш.

— Не зовсім, — заперечив він.

Узагалі-то він збирався сказати: «Я саме хотів би узнати тебе краще», але довгі фрази йому категорично не давалися, застрягаючи десь у горлі.

— І що тепер? — спитала Тамар.

Її бентежила його масивність, та й близькість його теж бентежила — вони все ще стояли дуже близько одне до одного, лицем до лиця.

— Що тепер будемо робити?

Вона раптом пошкодувала про своє густе волосся. За ним вона принаймні могла б сховатися й не відчувати себе такою голою. І що це за дурниці вона плете? Що ще за «будемо робити»? Яке їй діло до нього? Вона хотіла відійти, але чомусь залишилась на місці.

— Що ти вирішиш.

— Що? — здивувалась вона. — Що?

Жар, що йшов од його тіла, був їй куди зрозуміліший, ніж його незграбні слова. Він мовчав. І чого він мовчить? Тамар обхопила себе руками, ніби раптом їй стало холодно, схилила голову набік і усміхнулася — як давним-давно не усміхалася. І чому вона усміхається? Вона подивилася на його ліве вухо, потім на його правий черевик. Облизала пересохлу нижню губу. Злегка здвигнула плечима, без будь-якої причини пересмикнула лопатками, потерла передпліччя. Тамар відчувала, що вже не владна над своїм тілом — воно сіпалося й рухалося, наче виконувало якийсь старовинний ритуал, що склався мільйони років тому, і Тамар усіма цими посіпуваннями геть зовсім не керувала.

— Все, що я вирішу? — усміхнулась вона.

Хтось усередині неї зробив різкий віраж. Асаф теж усміхнувся. Знизав плечима, здійняв руки і потягнувся. Його тіло раптом затерпло. Потупцяв ногами. Провів рукою по скуйовдженій чуприні. Спина... Чомусь страшенно зачухмарилася спина, немов між лопатками, там, куди самому нізащо не дістатися.

Її усмішка зробилася ширшою:

— Але ж ти сказав, що прийшов віддати мені Дінку. Ну ось і віддав. Що тепер?

Асаф зацікавлено подивився на носаки своїх черевиків. Дивно, що він ніколи не помічав, якої вони незвичної форми, і чорна шкіра так привабливо поєднується з білими носками. Через секунду черевики вже здавалися йому безглуздими і потворними, а головне — надмірно гігантськими: як це можливо, що він майже рік розгулює у таких гівнодавах? Не доводиться дивуватися, що з нього усі глузують. І нічого дивного в тому, що Дафі його соромиться. І ось тепер його доля залежить від цих паскудних, потворних черевиків — устигла Тамар їх розгледіти чи ні? Обережно, але швидко Асаф заховав одну ногу за другу і ледве не поточився. Тільки цього ще бракувало — гепнутися тут перед нею. Що ж робити, чорт забирай? Обличчя його спалахнуло. Хто знає, скільки прищів у нього вискакує просто зараз, у цю хвилину! А сверблячка у спині просто зводить з розуму. Та що з ним коїться?

Асаф випростав плечі, ще раз витягнув руки, притиснув їх до грудей, немов набираючись духу, і випалив слова, яких не чекав од себе:

— Якщо хочеш... я теє... може, ти хочеш, щоб я залишився?

— Так, так.

І Тамар злякано замовкла. І звідки тільки вискочило це подвійне «так»? Вона що — хоче цього? І коли у неї встигло визріти таке бажання? Що їй до нього? Вона взагалі з ним не знайома. Як вона може відкрити йому свою таємницю, справу, важливіше за яку в неї нічого немає?

— Стривай, — вона розсміялася із зусиллям, ставши раптом дорослішою за нього на сотню років. — Ти взагалі-то зрозумів, у що вплутуєшся?

Асаф зам’явся. Ну так, він здогадується, що вона від когось переховується, і Шай... е-е... має не найкращий вигляд...

— Він уже майже рік сидить на героїні, — відрізала Тамар і відчула полегкість від того, як змінилось його обличчя. — І я з ним тут два дні. Зараз у нього гарний момент, але всього за хвилину до того, як ти прийшов, у нас тут...

— Так, — сказав Асаф. — Я чув. А чому він так?

— У нього ломка. Ти знаєш, що таке ломка?

Асаф розуміюче кивнув. Ще одна, не менш захоплива новина: наркотики, виходить, вона купувала не для себе.

— Ну от, значить, на цю ніч, завтрашній день і наступну ніч припаде самісінький пік, — сухо сказала Тамар, стежачи за його реакцією. — Самісінький пік ломок. Так мені, в усякому разі, сказали кілька... гм... фахівців.

— Лея?

— Га? — Від подиву шкаралупа офіційності тріснула, і її голос прозвучав беззахисно: — Так, і Лея теж.

Мовчанка. Вона пильно вдивлялася в нього, неясно здогадуючись, що цей хлопець ще не раз її здивує. Але зараз їй не до гіпотетичних сюрпризів, час повертатися на землю, випалену фактами.

— Зазвичай у людей у такому стані, як він, ломки