Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Племінник поштмейстера Гербе, батько якого був, як вже вказано, суланжським збирачем податків, працював на важливому місці судового слідчого при віль-о-фейському суді. Третій суддя, син нотаріуса Корбіне, був, звичайно, відданий і тілом, і душею всесильному мерові. Нарешті, син жандармського поручика, молодий Вігор, був запасним суддею.

Сібіле-батько, секретар суду з моменту його заснування, видав свою сестру заміж за Вігора, жандармського поручика у Віль-о-Фе. Цей добряк, батько шістьох дітей, був свояком батькові Гобертена через дружину свою, уроджену Гобертен-Валля.

За півтора роки перед цим, спільними зусиллями обох депутатів, пана де-Суланжа й голови Жандрена, було створене місце поліцейського комісара в Віль-о-Фе для другого сина секретаря.

Старша дочка Сібіле одружилася з учителем, паном Ерве, школу якого, у зв'язку із цим шлюбом, перетворено було на ліцей, і Віль-о-Фе вже рік як мав свого власного директора ліцею.

Сібіле, старший клерк у нотаріуса Корбіне, чекав від Гобертенів, Судрі і Леклерків грошового поручительства, щоб купити контору свого патрона.

Останній син секретаря служив в управлінні державних маєтків, з обіцянкою посади скарбника в реєстратурі, коли цей чиновник вислужить свій строк для виходу у відставку.

Нарешті, молодша, шістнадцятирічна дочка Сібіле була нареченою капітана Корбіне, брата нотаріуса, якому було виклопотано місце директора поштамту.

Кінна пошта у Віль-о-Фе була в руках свояка банкіра Леклерка, пана Вігора-старшого, і він же разом з тим командував місцевою національною гвардією.

Літня дівчина Гобертен-Валля, сестра секретарки, держала контору по продажу гербового паперу.

Отож, хоч куди повернись у Віль-о-Фе, скрізь зустрічався співчлен цієї незримої коаліції, вождем якої, визнаним усіма від малого до великого, був міський мер, головний агент лісопромисловців — Гобертен!..

Якщо від супрефектури зійти в Авонську долину, там Гобертен панував у Суланжі — через подружжя Судрі, через заступника мера Люпена, який управляв суланжським маєтком і був у постійному листуванні з графом, через мирового суддю Саркюса, через збирача податків Гербе, через лікаря Гурдона, одруженого з якоюсь із Жандрен-Ватбле. У Бланжі він управляв через Рігу, в Конщах — через поштмейстера, повновладного господаря в своїй громаді. Із способів, яких вживав честолюбний мер Віль-о-Фе для поширення сфери свого впливу на Авонську долину, можна уявити, якими методами він впливав і на інші місцевості округу.

Глава торговельного дому Леклерк був пішаком, поставленим на депутатське 'місце. Банкір з самого ж початку погодився поступитися місцем перед Гобертеном, як тільки він сам дістане місце начальника управління департаментських податків. Королівський прокурор Судрі повинен був посісти посаду генерального стряпчого при департаментському суді, а багатий судовий слідчий Гербе чекав на місце радника. Отак заміщення цих посад не тільки не шкодило кому-небудь, але, навпаки, забезпечувало просування по службі запасного судді Вігора, помічника прокурора Франсуа Валля, двоюрідного брата пані Саркюс-багатої, нарешті, всіх молодих честолюбців міста, зміцнюючи тим за коаліцією дружбу родин — учасників цього змагання.

Вплив Гобертена був такий серйозний, такий значний, що внески, заощадження, приховані гроші родин Рігу, Судрі, Жандренів, Гербе, Люпенів і навіть самого Саркюса-багатого вкладалися за його вказівками. До того ж, Віль-о-Фе вірив своєму мерові. Таланти Гобертена вихвалялися не менше, ніж його чесність, ніж його ласкавість; він цілком належав своїм родичам і керованим, але на умовах цілковитої взаємності. Муніципальна рада обожнювала його. Отже, весь департамент засуджував пана Маріота з Оссера за його опір цьому славному панові Гобертену.

Не маючи сумніву в своїй силі, бо виявити її ще не було нагоди, віль-о-фейські городяни поки що вихвалялися тільки відсутністю чужаків у своєму середовищі і вважали себе чудовими патріотами. Отже, ніщо не зникало з-під цієї вмілої і до того ж непомітної тиранії, яка здавалася кожному торжеством місцевих інтересів. Як тільки ліберальна опозиція проголосила війну старшій гілці Бурбонів, Гобертен, не знаючи, куди б йому влаштувати свого позашлюбного сина Бурньє, про існування якого не знала пані Гобертен і який давно жив у Парижі під доглядом Леклерка, а також бачачи, що він став друкарським фактором, виклопотав йому дозвіл на відкриття друкарні у Віль-о-Фе. За порадою свого покровителя, цей хлопець став видавати газету під назвою «Авонський кур'єр», яка виходила тричі на тиждень і почала з того, що відбила прибутки від казенних об'яв у офіційного органу префектури. Ця департаментська газета, що, загалом додержуючись лінії міністерства, а в окремих питаннях відбиваючи програму лівого центру, стала дуже корисною для торгівлі своїми публікаціями довідкових цін бургундських ринків, була цілком віддана інтересам тріумвірату Рігу, Гобертен, Судрі. Опинившись на чолі досить вигідного підприємства, що давало вже прибуток, Бурньє, під покровительством мера, став залицятися до дочки адвоката Марешаля. Цей шлюб здавався ймовірним.

Єдиним чужаком у цій величезній авонській родині був інженер мостів і шляхів; отже, наполегливо говорили, про заміну його паном Саркюсом, сином Саркюса-багатого, і все свідчило, що цей огріх у сітці скоро буде заштопано.

Ця грізна ліга, що монополізувала всі державні й приватні посади і висмоктувала край та прилипла до влади, наче риба-причепа під корабель, вислизала з загальної уваги; генерал де-Монкорне й підозри не мав про неї. Префектура була задоволена розквітом віль-о-фейського округу, про який у міністерстві внутрішніх справ говорили: «От зразкова супрефектура, все в ній іде, як по маслу! Ми були б щасливі, якби всі округи були схожі на неї!». Дух сімейності так вдало поєднувався з місцевим патріотизмом, що тут, як і в багатьох невеличких містах і навіть департаментських центрах, чиновник-чужак був би вимушений лишити округ у перший же рік.

Коли така деспотична буржуазна рідня обирає собі жертву, вона так спритно обплітає її і затикає їй рота, що та не наважується поскаржитися; вона буває зараз же закупорена клеєм і воском, наче слимак, що потрапив у вулик. Ця незрима й невловима тиранія спирається на могутні підстави: на бажання жити в своїй родині, оберігати свої володіння, на взаємну підтримку, а також на певну гарантію, яку має адміністрація, бачачи свого агента під очима його співгородян та близьких. Ось чому кумівство однаково розвинене як у вищих департаментських сферах, так і в маленьких провінційних містах.