Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

А пан Сласс мало не впав у транс, уявивши, що ця дивовижна істота жіночої статі, яка перебувала зараз на такій спокусливій від нього близькості, може зникнути назавжди. Проводжаючи пані Брендон до дверей, він набрався сміливості та пробелькотів:

— Я якось зазирну до вас у вашу нову оселю, подивлюся, як ви там влаштувалися. Я ж живу неподалік.

— О, будь ласка, прошу дуже, приходьте! — гаряче відгукнулася пані Брендон. — Це було б так мило з вашого боку. Адже я зовсім одна на цілому білому світі. Може, ви граєте в карти? А я вмію готувати смачний пунш. Мені дуже хочеться, щоб ви переконалися, як затишно я влаштувалася в своєму новому гніздечку.

І пан Сласс, уже цілком опинившись під владою тих почуттів, які були його єдиною, але, на жаль, невикоріненою слабкістю, вигукнув:

— Прийду! Неодмінно прийду! Може, навіть швидше, ніж ви очікуєте. Дайте мені знати, як ідуть у вас справи.

Він узяв її за руку. Відвідувачка відповіла гарячим потиском.

— Ловлю вас на слові, — промурмотіла вона ніжно, заклично, знизивши голос майже до шепоту.

А через кілька днів пан Сласс знову зіткнувся з пані Брендон у себе в приймальні: вона вже давно підстерігала його тут, аби повторити своє запрошення. Після цього пан Сласс таки відвідав її.

Якась частина службовців, уцілілих від колишньої адміністрації, котрі працювали в канцелярії мера, отримали доручення вести облік відвідин пані Брендон і відзначати тривалість її перебувань у кабінеті пана Сласса. Записка, накидана паном Слассом пані Брендон, увійшла в знаменитий фонд речових доказів, серед яких не останнє місце займали покази свідків про відвідини цією парочкою готелів, ресторанів та інших малореспектабельних місць. Доказів незабаром набралося більш ніж достатньо, щоб назавжди вляпати у багно репутацію високоповажного мера. На всі ці заходи знадобилося близько чотирьох місяців, після чого пані Брендон несподівано отримала пропозицію повернутися до Вашинґтона і постановила її прийняти. Листи, що полетіли їй навздогін, були тут же долучені паном Стімсоном до інших уже накопичених незаперечних доказів, за допомогою яких можна було б викрити злочинного мера, якби той надумав проявити занадто велике завзяття та наполегливість у своїй боротьбі проти Ковпервуда.

Між тим реалізація плану наживи та поділу, наміченого паном Джілґеном спільно з Тірненом, Керіґеном та Едстромом, зустріла доволі відчутні перешкоди. Схоже було, що декотрі з новообраних депутатів, засвоївши фарисейські уроки своїх політичних опікунів, не дозволять провести через муніципалітет жодної хоч якоїсь вигідної концесії, якщо на те не буде дозволу таких стовпів суспільства та охоронців моральності, як панове Генд, Сласс та інші. Більше того — відтепер усе мало відбуватися без­оплатно, ніхто, нікому і ні за що не мав відтепер платити!

— Ну, як вам подобаються ці кляті базіки? Оце вже шахраї, прости Господи! — обурювався пан Керіґен, з’явившись до пана Тірнена прямо з наради з паном Джілґеном, на якій пан Тірнен не був присутній і, безперечно, не зі своєї вини. — Вони вже зліпили проект — хочуть все місто покрити своїми надземними дорогами. Тільки нам із вами при цьому нічого не перепаде, не сподівайтеся! За кого вони нас мають, врешті-решт? Га? Ну, що ви на це скажете?

А пан Тірнен, своєю чергою, вже встиг порадитися з паном Едстромом і зробити, як він сказав, «розвідку в тилу ворога», що принесло йому такі маловтішні відомості: республіканці висували своїм лідером у муніципальній раді такого собі депутата на ім’я Клем — дуже розумного і вельми поважного американського німця з Північної сторони, і той самий Клем, разом із дюжиною інших депутатів, вирішив, керуючись принципами високої моралі, що надалі міське самоврядування буде вершити справи тільки чесно. Від цього справді можна було втратити глузд!

Почувши цю новину, пан Керіґен, котрий завчасу полічив, скільки приблизно тисяч доларів йому вдасться урвати і тут, і там, коли знадобиться його голос, витріщив баньки від подиву.

— Що, лихий би їх вхопив! — вигукнув він. — Оце так вигадали! Та що ж це таке?

— Я вже мав честь розмовляти з цим Клемом із два­дцятого виборчого, — процідив пан Тірнен крізь зуби. — Ну і лобуряка, скажу я вам. Ми зустрілися в «Тремонті», він був там із Хвранеком. Коли потиснув мені руку, я від­разу побачив, що це за один. Дохла риба якась! Й уявіть собі, що він посмів мені сказати? «Якщо не помиляюся, пан Тірнен із другого виборчого?» — каже він. «Так, ви не помилилися», — одказую я. «А ви не такий уже й страшний на вигляд, як здавалося», — каже він. Хо, хо! Я мало не кинув цьому нахабі: «Ану геть звідси, поки я тобі щелепу не зламав!» Потрапив би він мені тепер під гарячу руку десь у затишній місцині! — Пан Тірнен навіть зубами заскрипів від злості. — Послухали б ви, як він просторікував про те, що йому, мовляв, незрозуміло, з якої такої причини перешкоджають новим компаніям прокладати в Чикаґо свої трамвайні лінії. «Кому ж це не ясно (тут пан Тірнен зробив навіть спробу передражнити пана Клема), — що населення рішуче проти будь-яких монополій». Ну і ну! Подивимося, як він піднесе цю нісенітницю Гамблену, Пінському чи Шламбому!

Пан Керіґен, почувши імена цих закоренілих хабарників, котрі звикли дерти з кожного по три шкури та витягувати побічні прибутки звідусіль, звідки тільки можна, злорадно засміявся і відкинувся на кріслі.

— Я вам скажу, Майку, що я думаю з цього приводу, — з хитрим виглядом промовив він, підсмикуючи вузькі, на англійський манір, модні штанці, — ця джілґенівська шатія — просто жалюгідні боягузи, й їх слід гарненько провчити. Джілґен це розуміє не гірше за нас із вами. Вся ця великопісна християнська дурня — не для мене. По-моєму, Ковпервуд має рацію: це — зграйка старих пройдисвітів, котрі мало не луснуть від заздрощів. Якщо Ковпервуд готовий викласти купу грошей за те, щоб ми не дали їм залізти в його годівничку, то нехай і вони викладають, якщо їм припала охота туди залазити! Міське самоврядування — не хоспіс! І нам потрібно зараз будь-що зліпити в новому муніципалітеті солідне, дуже міцне ядро, щоб Шрайхарту та Мак-Дональду не вдалося отримати те, на що вони зазіхають. Джілґен так розписував цих панів — я думав, з ними і справді можна мати справу. За вибори