Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

«Зовсім не схожа на Каланте, — думала Мева. — Зовсім не схожа на Ройгнера. Зовсім не схожа на Паветту… Гммм… Пліткували… Але ні, це неможливо. Це мусить бути королівська кров, справжня кров володарки Цінтри. Мусить. Вимагає того державна необхідність. І історія».

«Це не та, яку я бачив у снах, — думав недавно прибулий до Цінтри Естерад Тиссен, король Ковіру. — З усією впевненістю це не вона. Але я не розповім про те нікому. Збережу те для себе й для моєї Зулейки. Разом із моєю Зулейкою ми вирішимо, яким чином використати знання, що дали нам сни».

«Ледь-ледь не стала вона моєю дружиною, та Цірі, — думав Кістрін із Вердену. — Був би я тоді князем Цінтри, а відповідно до звичаю — наступником трону… І напевне загинув би, як Каланте. Добре, ой, добре сталося, що вона тоді від мене втекла».

«Я навіть на мить не вірив у розповіді про велике кохання з першого погляду, — думав Шілярд Фітц-Естерлен. — Навіть на мить. А втім, Емгир одружується з дівчиною. Відкидає можливість поєднання з князями, замість якоїсь із нільфгардських княгинь бере собі за дружину Ціріллу з Цінтри. Чому? Аби володіти цим маленьким, бідним краєчком, чию половину — якщо не більше — ми б і так отримали для Імперії на перемовинах? Аби заволодіти гирлом Яруги, яке й так уже у володінні нільфгардсько-новіградсько-ковірських спілок морської торгівлі?

Нічого я не розумію в тих державних інтересах.

Підозрюю, що не все вони мені говорять».

«Чародійки, — думав Дійкстра, — То робота чародійок. Але нехай воно так буде. Видно, було так писано, що Цірі стане королевою Цінтри, дружиною Емгира й імператрицею Нільфгарду. Як видно, так хотіло призначення. Доля».

«Нехай воно так буде, — думала Трісс Мерігольд. — Нехай так залишиться. Дуже добре сталося. Цірі тепер буде в безпеці. Забудуть про неї. Дозволять їй жити».

Портрет нарешті опинився на своєму місці; слуги, що його вішали, відступили, забрали драбини.

У довгому ряду потемнілих і закурених контерфектів володарів Цінтри, за колекцією Кербінів та Корамів, за Корбеттом, Дагорадом і Ройгнером, за гордовитою Каланте, за меланхолійною Паветтою, висів тепер останній портрет. Той, що зображував монархиню, яка ласкаво панує тут нині. Спадкоємицю трону королівської крові.

Портрет худорлявої дівчини зі світлим волоссям і смутним поглядом. Одягненої в білу сукню із зеленими рукавами.

Ціріллу Фіону Елен Ріаннон.

Королеву Цінтри та імператрицю Нільфгарду.

«Призначення», — думала Філіппа Ейльгарт, відчуваючи на собі погляд Дійкстри.

«Бідна дитина, — думав Дійкстра, дивлячись на портрет. — Напевне, вона думає, що то вже кінець її стражданням і нещастям. Бідна дитина».

Дзвони Цінтри дзвонили, полохаючи чайок.

* * *

— Скоро після закінчення перемовин і підписання Цінтрійського миру, — поновив свою розповідь пілігрим, — у Новіграді провели кількаденне гучне свято, фестиваль, фіналом та вінцем якого була велика й урочиста дефіляда військ. День, як воно й буває з першими днями нової ери, був по-справжньому чудовим…

— Маємо ми розуміти, — саркастично запитав ельф, — що мосьпан був там присутній? На отій дефіляді?

— Якщо чесно, то я трохи спізнився, — пілігрим, схоже, не належав до тих, хто від сарказму ніяковіє. — День, як я казав, був чудовим. Від самого світанку.

* * *

Васкуань, комендант форту Дракенборг, донедавна заступник коменданта з політичних справ, нетерпляче вдарив себе батогом по халяві.

— Швидше там, швидше! — підігнав. — Наступні чекають! Після того підписаного в Цінтрі миру в нас тут чималий шмат роботи!

Кати, накинувши на засуджених мотузки, відступили. Васкуань стьобнув батогом по халяві.

— Якщо хтось із вас має щось промовити, — сказав сухо, — то саме тепер відповідна остання мить.

— Хай живе свобода! — промовив Кайбре еп Діаред.

— Суд був тенденційним, — промовив Орест Коппс, мародер, грабіжник і вбивця.

— Поцілуйте мене в дупу, — сказав Роберт Пільх, дезертир.

— Перекажіть панові Дійкстрі, що я жалкую, — сказав Ян Леннеп, агент, засуджений за хабар і злодійство.

— Я не хотів… Я насправді не хотів… — заплакав, хилитаючись на березовому пеньку, Іштван Ігальффі, колишній комендант форту, знятий із посади й поставлений перед трибуналом за вчинки щодо ув’язнених жінок.

Сонце, сліпуче, наче розплавлене золото, вибухнуло над гостроколом форту. Шибеничні стовпи відкидали довгі тіні. Над Дракенборгом ставав новий, чудовий, сонячний день.

Перший день нової ери.

Васкуань ударив себе батогом по халяві. Підняв та опустив руку.

Пеньки вибили з-під ніг.

* * *

Усі дзвони Новіграда били, їхні глибокі та протяжні звуки відбивалися від дахів та мансард купецьких будинків, розтікалися відлунням серед вуличок. Високо стріляли ракети та штучні вогні. Натовп ревів, кричав «віват», підкидав капелюхи, махав хусточками, перев’язами, прапорцями, та що там — навіть штанами.

— Хай живе Вільна Компанія!

— Хай жиии-веее!

— Хай живуть кондотьєри!

Лоренцо Молла відсалютував натовпу, послав повітряний поцілунок красивим міщанкам.

— Якщо платити премію стануть настільки ж щедро, як віватують, — перекричав шум, — то ми багаті!

— Шкода, — сказала крізь перехоплене горло Юлія Абатемарко. — Шкода, що Фронтіно не дочекався…

Їхали вони ступою головною вулицею міста — Юлія, Адам «Адью» Панґратт і Лоренцо Молла — на чолі Компанії, святково вдягненої, сформованої в рівнесенькі четвірки так, що жоден із вичищених і вичесаних до полиску коней не вистромлювався зі строю навіть на палець. Кондотьєрські коні були, як і їхні вершники, спокійні та гордовиті, не лякалися «віватів» і криків натовпу, квітів та вінків, що в них летіли, реагували ледь помітним шарпанням голів.

— Хай живуть кондотьєри!

— Хай живе Адам «Адью» Панґратт! Хай живе Солодка Вітрогонка!

Юлія крадькома витерла сльози, підхоплюючи на льоту кинуті з натовпу гвоздики.

— Навіть не мріяла я… — сказала. — Такий тріумф… Шкода, що Фронтіно…

— Та ти романтик, — усміхнувся Лоренцо Молла. — Ти така зворушлива, Юліє.

— Зворушлива. Увага, рівняйсь! На ліііво! Смирно!

Вони напружилися в сідлах, повертаючи голови до трибун і до виставлених перед ними тронів і стільців. «Бачу Фольтеста, — подумала Юлія. — Отой бородатий — то, мабуть, Генсельт із Кедвену, а той красунчик — то Демавенд з Едірну… Та матрона — це мусить бути королева Гедвіга… А оте щеня поряд із нею — то принц Радовід, син того вбитого короля… Бідний шмаркач…»

* * *

— Хай живуть кондотьєри! Хай живе Юлія Абатемарко! Віват Адью Панґратту! Віват Лоренцо Молла!

— Хай живе конетабль Наталіс!

— Хай живуть королі! Фольтест, Демавенд, Генсельт хай живуть!

— Хай живе пан Дійкстра! — гарикнув якийсь підлабузник.

— Хай живе Його Святість! — викрикнули з натовпу кілька оплачених крикунів. Цирус Енгелькінд Геммельфарт, ієрарх Новіграда, встав, привітав натовп і військо, що дефілювало повз нього, підняттям рук, не дуже чемно повертаючись задом