Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Минули озерце, зараз спустіле та сумне. Віковий короп, якого запустив сюди ще імператор Торрес, уже два дні як здох. «Запущу сюди нового, молодого, сильного, красивого дзеркального коропа, — подумав Емгир вар Емрейс. — Накажу прип’яти йому медаль із моїм портретом та датою. Vaesse deireadh aep eigean. Щось закінчується, щось починається. Це нова ера. Нові часи. Нове життя. Тож нехай, зараза, буде й новий короп».

Занурений у думки, він ледь не забув про дівчину, яку тримав під руку. Нагадали йому про неї її тепло, її конвалійний запах, інтереси Імперії. Саме в цій, а не інакшій послідовності.

Вони зупинилися над озерцем, посеред якого здіймався штучний острів, а на ньому — кам’яний сад, фонтан та мармурова скульптура.

— Ти знаєш, що зображує та фігура?

— Так, Ваша Імператорська Величносте, — відповіла вона, хоча й не відразу. — То пелікан, який роздирає дзьобом власні груди, аби кров’ю нагодувати дітей. Це алегорія шляхетного принесення себе в жертву. А також…

— Слухаю тебе уважно.

— А також великого кохання.

— Ти вважаєш, — він розвернув її до себе, стиснув губи, — що розідрані груди болять через те менше?

— Не знаю… — промовила вона. — Ваша Імператорська Величносте… Я…

Він узяв її за руку. Відчув, як вона здригнулася, це тремтіння пробігло його долонею, рукою, плечима.

— Мій батько, — сказав, — був великим володарем, але ніколи не любив міфи та легенди, ніколи не мав на них часу. І завжди їх плутав. Щоразу, — пам’ятаю, ніби то було вчора, — коли приводив мене сюди, до парку, говорив, що та скульптура являє собою пелікана, що постає з попелу. Ну, дівчино, хоча б усміхнися, коли імператор розповідає жарт. Дякую. Набагато краще. Для мене була б прикрою думка, що тобі не подобається прогулюватися тут зі мною. Глянь мені в очі.

— Я рада… що я можу тут бути… із Вашою Величністю. Це для мене честь, я знаю… Але ж і велика радість. Я тішуся…

— Справді? Чи, може, це також лише придворні лестощі? Етикет, добра школа Стелли Конгрев? Проблема, яку Стелла наказала закарбувати намертво? Признайся, дівчино.

Вона мовчала, опустивши погляд.

— Твій імператор поставив запитання, — повторив Емгир вар Емрейс. — А коли імператор запитує, ніхто не наважується мовчати. Брехати, зрозуміло, також не наважується.

— Насправді, — сказала вона мелодійно. — Я насправді втішаюся, Ваша Імператорська Величносте.

— Я тобі вірю, — сказав за хвилину Емгир. — Вірю. Хоча й дивуюся.

— Я також… — прошепотіла вона. — Я також дивуюся.

— Що-що? Сміливіше, прошу!

— Я хотіла б могти частіше… прогулюватися. І розмовляти. Але розумію… Розумію, що це неможливо.

— Ти правильно розумієш. — Він закусив губу. — Імператори розпоряджаються імперією, але двома речами розпоряджатися не можуть: своїм серцем і своїм часом. Одне й інше належать Імперії.

— Я знаю про те, — прошепотіла вона, — аж надто добре.

— Я не розважатимуся тут довго, — сказав він через хвилину важкого мовчання. — Я мушу поїхати до Цінтри, ушанувати власною присутністю урочистості з підписання миру. Ти повернешся до Дарн Рована… Вище голову, дівчино. Ну, ні. Ти вже вдруге шморгаєш носом у моїй присутності. А що в очах? Сльози? О, це серйозний відхід від правил етикету. Доведеться мені висловити графині Ліддерталь своє найвище незадоволення. Вище голову, я ж просив.

— Прошу… вибачити те пані Стеллі… Ваша Імператорська Величносте. Це моя провина. Тільки моя. Пані Стелла вчила мене… І підготувала добре.

— Я зауважив та оцінив. Не бійся, Стеллі Конгрев не загрожує моя немилість. Ніколи не загрожувала. Я пожартував із тебе. Негідно.

— Я зауважила, — прошепотіла дівчина, бліднучи, перелякана власною сміливістю. Але Емгир лише розсміявся. Трохи штучно.

— Отакою я волію тебе бачити, — заявив. — Повір мені. Відважною. Такою, як…

Урвав себе. «Такою, як моя донька», — подумав. Відчуття провини вгризлося в нього, наче пес.

Дівчина не зводила з нього погляду. «Це не лише витвір Стелли, — подумав Емгир. — Це справжня її натура. Усупереч усьому, це діамант, який не подряпати. Ні. Я не дозволю Ваттьє вбити цю дитину. Цінтра Цінтрою, державні інтереси державними інтересами, але ця справа, здається мені, має лише одне чесне й гонорове вирішення».

— Дай мені руку.

То був наказ, виголошений суворим голосом. Але, незважаючи на те, він не міг не помітити, що виконано його було охоче. Без примусу.

Її рука була малою та холодною. Але вже не тремтіла.

— Як тебе звати? Тільки прошу, не говори, що Цірілла Фіона.

— Цірілла Фіона.

— Я маю бажання покарати тебе, дівчино. Суворо.

— Знаю, Ваша Імператорська Величносте. Я заслужила. Але я… Я мушу бути Ціріллою Фіоною.

— Можна подумати, — сказав він, не відпускаючи її долоню, — що ти жалкуєш, що не є нею.

— Жалкую, — прошепотіла вона. — Жалкую, що я нею не є.

— Справді?

— Якби я була… справжньою Ціріллою… імператор дивився б на мене ласкавіше. Але я лише фальсифікат. Імітація. Двійник, який ні для чого не придатний. Ні для чого…

Він різко розвернувся, схопив її за руки. І відразу відпустив. Відступив на крок.

— Прагнеш корони? Влади? — мовив він тихо, але швидко, удаючи, що не бачить, як вона заперечує різкими рухами голови. — Почестей? Пишнот? Розкошів?

Він обірвав себе, важко зітхнув. Удаючи, що не бачить, як дівчина все ще крутить опущеною головою, усе ще заперечуючи подальші образливі звинувачення, які, може, навіть більше кривдили через те, що їх не висловили.

Вона зітхнула глибоко й голосно.

— Чи ти знаєш, маленький нічний метелику, що те, що ти перед собою бачиш, це полум’я?

— Знаю, Ваша Імператорська Величносте.

Мовчали вони довго. Запах весни раптом запаморочив їм голови. Обом.

— Бути імператрицею, — урешті глухо промовив Емгир, — це, що б там не думали, нелегкий шмат хліба. Не знаю, чи зумію я тебе покохати.

Вона кивнула на знак того, що знає й про те. Він побачив сльози на її щоці. Як тоді, у замку Стигга, він відчув, як ворухнувся глибоко вбитий в його серце шматочок холодного скла.

Він обійняв її, міцно притиснув до грудей, погладив по волоссю, що пахло конвалією.

— Моя ти бідолашна… — сказав не своїм голосом. — Моя ти бідна мала державна необхідність.

* * *

В усій Цінтрі дзвеніли дзвони. Достойно, глибоко, урочисто. Але якось незвично жалібно.

«Незвичайна врода, — думав ієрарх Геммельфарт, дивлячись, як усі, на повішений портрет — як і всі інші, щонайменше півсажня на сажень. — Дивна врода. Голову дам, що то якась метиска. Голову ставлю, що має вона в жилах прокляту кров ельфів».

«Ладна, — подумав Фольтест, — ладніша, ніж