Читати книгу - "Чорнильна смерть"

«Чорний Принц. Вони розмовляють про нього. То була я, — хотіла озватися Мортола. — Я, Мортола, отруїла його! Запитайте Змієголова, чи він пам’ятає мене?» Мортола опустилася ще нижче. Той худий убивця говорить про дітей? Він знає про печеру? Звідки? Ох, якби її дурна голова могла думати!

Один солдат дістав меча, проте Яструб гостро наказав йому вкласти зброю в піхви. Він відступив назад і знаком звелів своїм людям зробити те саме. Хапало, що й далі стояв навколішки між своїми вбитими людьми, приголомшено підвів голову. Сорока, що саме хотіла злетіти ще нижче, щоб стягти персня з мертвого пальця й позбирати срібні ґудзики, заціпеніла на гілці і затрусилася від страху, а в її дурній пташиній голові невпинно лунало: «Смерть, смерть, смерть!» І ось він з’явився — щось чорне, що полискувало між деревами, й сапало, мов великий пес, безформне, а проте схоже на людину, — жах. Хапало благав замість проклинати, Яструбине обличчя дивився на нього своїми мертвими очима, а його люди тим часом прожогом заховалися між дерев. Але жах підійшов, став над Хапалом, — здавалося, ніч роззявила тисячозубу пащу, — і заподіяв йому найстрашнішу смерть.

«А що ж іще? Геть його! — думала Мортола, дарма що її оперене тіло тремтіло, мов осиковий листок. — Геть дурноверхого! Він нічим не прислужився мені! Тепер має допомогти Орфей. Так, Орфей…»

Орфей… Здалося, ніби це ім’я одразу набуло форми людської постаті, тільки-но вона подумала про нього.

Ні, такого не може бути. То не Орфей постав так раптом між деревами, і жах, почувши його дурнуватий сміх, став покірним, мов пес.

Хто ж, Мортоло, розповів Змієголову про розбійників? Хто?

Орфей оглядав дерева своїми скляними очима. Потім підняв руку, блідий і пухлявий, і показав на сороку, що зіщулилася, коли він показав на неї.

Тікай, Мортоло! Тікай. Стріла наздогнала її в повітрі, і біль прогнав пташку. Вона вже не мала крил, коли падала, падала й падала в холодному повітрі. А як упала на землю, поламалися вже людські кістки. Останнім, що вона бачила, був Орфеїв сміх.

Трупи в лісі

Пополудні та ввечері

Сипав сніг.

А ще більше — кружляло в повітрі.

І сидів чорний дрізд

На кедровій гілці.

Волес Стівенс. Тринадцять способів дивитись на дрозда

Далі, далі, щоразу далі. Реза знову почувалася погано, але не казала нічого. Коли Здоровань занепокоєно озирався на неї, вона всміхалася, щоб він через неї не йшов повільніше. Хапало випереджав їх більше ніж на півдня, а про сороку вона намагалася зовсім не думати.

Біжи, Резо, біжи. Це тільки нудота. Жуй листя, яке дала Роксана, і біжи. Ліс, по якому вони йшли вже кілька днів, був темнішим, ніж хаща. У цій частині Чорнильного світу Реза ще не була. Здавалося, ніби вона розгорнула новий розділ, новий і ще не читаний.

— Шпільмани називають його лісом, у якому спить ніч, — пояснив їй Здоровань, коли вони пройшли крізь улоговину, де навіть удень стояла така пітьма, що вони насилу бачили свої руки. — Але моховині назвали його Бородатим лісом через усі ті цілющі лишайники, що ростуть на деревах.

Так, ця назва подобалася їй більше. Завдяки морозові багато дерев і справді видавалися старенькими велетнями.

Здоровань умів добре читати сліди, але навіть Реза могла б іти по сліду, який лишили Хапало та його люди. Де-не-де збереглися замерзлі відбитки ніг, неначе там зупинився час, а подекуди їх порозмивав дощ, немов стерши разом зі слідами і людей, які лишили їх. Розбійники анітрохи не дбали про те, щоб їх ніхто не викрив. Навіщо? Адже вони переслідували.

Дощі йшли часто. Вночі інколи ще й град, але, на щастя, траплялося досить вічнозелених дерев, під гіллям яких було більш-менш сухо. Коли заходило сонце, наставав лютий холод, і Реза була дуже вдячна Здорованеві за підшитий хутром плащ, якого він віддав їй. Саме завдяки Здорованеві вона попри холод могла спати вночі, — завдяки плащеві та укривалу з моху, який він зрізав для них обох з дерев.

Іди далі, Резо, щоразу далі. Сорока літає швидко, а Хапало швидко кидає ніж. У деревах над нею хрипко крикнув птах, і вона занепокоєно глянула вгору, але побачила не сороку, а тільки ворону.

— Кар! — карканням відповів Здоровань чорному птахові (навіть сови розмовляли з ним) і раптом зупинився. — Що це в біса таке? — пробурмотів він і почухав собі голомозу голову.

Реза стривожено зупинилася поряд із ним:

— Що сталося? Ти збився зі сліду?

— Я? Ніколи за тисячу років і в жодному лісі світу! І аж ніяк не в цьому. — Здоровань присів і дослідив відбитки на твердому, замерзлому листі. — Мій двоюрідний брат тут учив мене полювати. Саме він навчив мене розмовляти з птахами й робити укривала з деревних борід. Він показував мені й Озерний замок. Ні, це Хапало зійшов зі шляху, а не я. Він дуже багато відхилився на захід!

— Твій двоюрідний брат? — із цікавістю подивилась на нього Реза. — Він теж серед розбійників?

Здоровань похитав головою.

— Він пішов до паліїв, — промовив він, не дивлячись на Резу. — Він зник, як зник Каприкорн, і вже ніколи не повернувся. Він був дебелий, бридкий хлопець, але я завжди був дужчий, навіть коли ми обидва були ще малі. Я часто запитую себе, де він. Він був проклятим палієм, але ж це мій двоюрідний брат, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

«Дебелий і бридкий… — Реза пригадувала людей Каприкорна. — Пласконіс? Голос Мо заподіяв йому смерть, Здорованю, — думала вона. — Чи захищатимеш ти його далі, якщо знатимеш про це? Так, мабуть, захищатимеш».

— Погляньмо, чому він відхилився від шляху, — промовив він. — Ходімо за Хапалом.

Вони знайшли його і решту розбійників дуже скоро, на галявині, бурій від зів’ялого листя. Там лежали трупи, наче дерева скинули їх, як і листя, і ворони вже живилися їхньою плоттю.

Реза прогнала їх і злякано відсахнулася, побачивши Хапалів труп.

— Що це?

— Жах! — ледь чутно відповів Здоровань.

— Жах? Але ж вони убивають страхом, не більше. Я бачила це!

— Тільки тоді, коли їм перешкоджають. Коли їх не чіпають, вони ще й пожирають.

Мо подарував їй колись оболонку вилупленої бабки. Під порожньою лушпинкою ще можна було бачити відбитки кожного членика. Від Хапала лишилося не більше, ніж така сама пуста шкаралупка, і Реза виблювала поряд із трупами.

— Це мені не подобається, — сказав Здоровань, оглядаючи залите кров’ю листя. — Складається враження,