Читати книгу - "Доктор Фаустус"

— Ти маєш рацію, — відповіла вона, ледь почервонівши. — Принаймні по-моєму ти маєш рацію. Хист тішить, а в слові «заслуга» є захват, на яке ні він, ні взагалі інстинктивне не має права.

— От бачиш! — переможно вигукнув Швердтфегер.

Інститоріс усміхнувся у відповідь:

— Звичайно. Ти постукав у ті двері, що треба.

Але тут було щось особливе, чого, бодай на мить, мабуть, не міг не відчути ніхто з присутніх і про що свідчили рум'янці, які не зразу зійшли зі щік Інес. Те, що Інес не погодилася в цьому, як і в інших таких питаннях, зі своїм нареченим, було цілком у її манері. Але не в її манері було погоджуватися з хлопчакуватим Рудольфом. Він-бо й гадки не мав, що існує така річ, як аморалізм, і не так просто погодитися з тим, хто не знає протилежної тези, — принаймні поки йому ту тезу не пояснять. У твердженні Інес, з погляду логіки цілком природному і виправданому, все-таки було щось дивне, і, по-моєму, це підкреслив сміх, яким на незаслужену Рудольфову перемогу озвалася її сестра Клариса; коли перевазі з причин, що не мали нічого спільного з перевагою, доводилося трохи поступатися своєю гідністю, ця горда особа зі стесаним підборіддям неодмінно відзначала це, твердо переконана, що сама вона в таких випадках своєю гідністю не поступається.

— Ну, Рудольфе, давай! — вигукнула вона. — Дякуй! Встань, хлопче, і вклонися! Принеси своїй рятівниці морозива й заангажуй її на наступний вальс!

Так вона поводилася завжди. Вона дуже гордо підтримувала сестру й щоразу казала: «Давай!», коли йшлося про її гідність. Інститорісові, як той, бувало, виявлявся не досить спритним і здогадливим кавалером, вона також казала: «Ну, давай!» Із гордощів вона взагалі завжди ставала на бік того, що мало перевагу, підтримувала його і страшенно дивувалася, коли йому не зразу віддавали належне. «Коли така людина щось чекає від тебе, — немовби хотіла сказати вона, — то ти повинен кров з носа зробити все». Я добре пам'ятаю, як вона колись сказала Швердтфегерові: «Давай!» — задля Адріана, що висловив якесь бажання стосовно цапфенштесерського концерту (по-моєму, йшлося про квиток для Жанетти Шойрль), а Швердтфегер чомусь не взявся його виконати.

— Ну, Рудольфе, давай! — вигукнула вона. — Боже мій, що це таке? Невже тебе треба підганяти?

— Та ні, не треба, — відповів той. — Я, звичайно… Тільки…

— Тут не може бути ніяких «тільки», — зверхньо кинула вона з напівжартівливою, напівповажною доганою.

Адріан засміявся, Швердтфегер також і, по-хлоп'ячому скрививши кутик рота й повівши плечем, пообіцяв усе влаштувати.

Клариса неначе вбачала в Рудольфові якогось залицяльника, що мав «кров з носа» все робити; і він справді вкрай наївно, довірливо й незламно запобігав у Адріана ласки. Про справжнього залицяльника, який домагався руки її сестри, вона часто пробувала випитати мою думку, — що, зрештою, робила й сама Інес, тільки обережніше і боязкіше, наче сахаючись, немов бажаючи і не бажаючи ту думку вислухати. Обидві сестри довіряли мені, тобто, здавалося, визнавали за мною здатність і право оцінювати інших, — але, звичайно, для того, щоб довір'я до таких оцінок ніщо не могло похитнути, треба було ще й, так би мовити, стояти осторонь від гри, дотримуватись нічим не затьмареного нейтралітету. Роль довіреної особи завжди одночасно приємна й прикра, бо ж її можна грати тільки з умовою, що тебе самого не беруть до уваги. І все-таки наскільки краще, не раз казав я собі, викликати в людей довір'я, аніж будити їхні пристрасті! Наскільки краще здаватися їм «добрим», а не «гарним»!

«Доброю людиною» в очах Інес Роде, мабуть, був той, хто перебував зі світом у чисто моральних стосунках, а не в дражливо-естетичних; звідси її довіра до мене. Але мушу сказати, що я обслуговував сестер не зовсім однаково і свої висловлювання про залицяльника Інститоріса трохи пристосовував до особи тієї, яка мене розпитувала. У розмовах з Кларисою я давав собі куди більше волі, розглядав психологічні мотиви його нерішучості (зрештою, не односторонньої) у виборі і зважувався, з її згоди, трохи поглузувати з того хирляка, що обожнював «брутальні інстинкти». Не те було, як мене розпитувала Інес. Я тоді враховував її почуття до нього, які для годиться припускав, хоч, власне, не вірив у них, отже, враховував, радше, розважливі міркування, виходячи з яких, вона, видно з усього, думала одружитися з тим чоловіком, і говорив цілком шанобливо про ті його риси, на які можна було покластися: про його знання, чисто людську порядність, дуже добрі перспективи. Моїм делікатним завданням було надати своїм словам достатньої теплоти, але й не перестаратися, бо я вважав себе однаково відповідальним і за те, щоб зміцнити дівчину в її сумнівах і відбити в неї бажання втекти під той захисток, до якого вона прагнула, і так само й за те, щоб умовити її всупереч тим сумнівам сховатися в ньому: часом мені навіть з однієї особливої причини здавалося, що підбити її на цей другий крок важливіше, ніж на перший.

Здебільшого вона досить швидко переставала розпитувати мене про Гельмута Інститоріса й посувалася у своєму довір'ї до мене ще далі, так би мовити, узагальнювала його, бажаючи почути мою думку і про інших осіб з нашого кола, наприклад, про Цінка і Шпенглера чи — назву ще один приклад — про Швердтфегера. Вона хотіла знати, що я думаю про його гру і про вдачу, чи я його шаную, а якщо шаную, то як, скільки в тій моїй пошані глибини, а скільки гумору. Я відповідав їй, добре все зваживши, намагаючись бути якомога справедливішим, так самісінько, як я говорив про Рудольфа на цих сторінках, і вона уважно слухала мене, а потім доповнювала мою дружню хвалу своїми власними зауваженнями, з якими я знов-таки міг тільки погодитися, але які мене частково і спантеличували своєю проникливістю — страдницькою проникливістю, взагалі й не дивною для цієї дівчини, коли зважити на її вдачу, на її затінений недовір'ям погляд на життя, але в цьому випадку, стосовно Швердтфегера трохи чудною.

Зрештою, не було нічого незвичайного в тому, що вона, знаючи цього привабливого юнака набагато довше, ніж я, і ставлячись до нього, як і її сестра, майже по-братньому, приглянулась до нього краще за мене і в довірливій