Читати книгу - "Метелик"

Тут і корсиканські розбійники Ессарі, Вічолі, Чезарі, Радзорі, Фоско, Мокюе та Шарар, який відправив під ніж гільйотини Кігтя в справі марсельської біржі. Тут зібралися «зірки» судової хроніки від 1927 по 1935 рік.

Марсіно, вбивця Дюфрена, помер минулого тижня від фізичного виснаження. Того дня акулам перепав ласий шматок.

Тут і Барра, прозваний Артистом, чемпіон з тенісу міста Ліможа, який убив шофера та його близького друга. Барра очолює аптеку й лабораторію лікарні на острові Руайяль.

Одне слово, моє повернення на Руайяль — грім з ясного неба. Суботнього ранку я з’являюся в корпусі для не— дисциплінованих. Усі до одного вражено хитають головою й приязно підходять до мене. Навіть годинникар, який ні з ким не розмовляє після того ранку, коли його помилково збиралися гільйотинувати, схопився з місця й привітався зі мною.

— Друзі, у вас тут усе гаразд?

— Так, Метелику, ласкаво просимо!

— Твоє місце чекає на тебе, — каже Гранде. — Воно порожнє з того дня, як ти пішов звідси.

— Дякую. Що тут нового?

— Є одна добра звістка.

— Яка?

— Минулої ночі в залі, що навпроти корпусу каторжан доброї поведінки, знайшли мертвого тюремника, який стежив за тобою з кокосової пальми й доніс на тебе. Напевне, якийсь твій друг не захотів, щоб ти зустрівся з ним живим і позбавив тебе брудної роботи.

— Напевне. Я хотів би дізнатися, хто це, аби подякувати йому.

— Може, якогось дня він скаже тобі про це. Сьогодні вранці тюремника під час переклички знайшли з ножем у серці. Ніхто нічого не бачив і не чув.

— Так буде краще. А як гра в карти?

— Як завжди, і твоє місце в ній чекає на тебе.

— Гаразд. Відбуватиму свою довічну каторгу далі. Знаття б, як і коли скінчиться ця історія…

— Метелику, ми були приголомшені, коли дізналися, що тобі дали вісім років. Не знаю, чи знайдеться на островах бодай одна людина, яка тепер не схоче, навіть ціною найбільшого ризику, допомогти тобі.

— Вас викликає комендант, — каже мені один араб.

Я виходжу разом з ним. На брамі вартові кидають мені кілька теплих слів. Нарешті араб приводить мене до коменданта Пруйє.

— У тебе все гаразд, Метелику?

— Так, пане коменданте.

— Я радий, що тебе помилували. Я чув, ти кинувся рятувати дочку мого колеги. Це вчинок відважний. Вітаю!

— Дякую.

— Ти знов матимеш змогу працювати асенізатором і ходити на риболовлю.

— Якщо це вас не дуже компрометуватиме.

— Це вже моя справа. Наглядача з майстерні тут більш нема, та й я через три тижні їду до Франції. Гаразд, завтра повернешся до колишньої роботи.

— Не знаю, як вам і віддячити, пане коменданте.

— Не тікай відразу, зачекай хоч місяць, — засміявся Пруйє.

В корпусі ті самі люди, й живуть вони тим самим життям, що й до мого ув’язнення, Картярі думають тільки про карти, тільки й знають грати. Чоловіки, які мають парубчаків, що правлять їм за жінок, живуть, їдять і сплять з ними. Це справжні сім’ї, в яких пристрасть і любов між чоловіками день і ніч полонять усі їхні думки. Сцени ревнощів, непогамовні пристрасті, в яких «жінка» й «чоловік» стежать одне за одним і які призводять до неминучих убивств, коли одне втомилося від другого й шукає любові з іншими.

Я пробув у таборі дві години, а до мене вже підходили два типи.

— Скажи, Метелику, Матюрет твій голубчик?

— Чого ти питаєш про це?

— З власних інтересів.

— Послухай мене. Матюрет здійснив зі мною втечу, подолавши дві тисячі п’ятсот кілометрів у морі, де він поводився як справжній чоловік — от і все, що я тобі скажу.

— Я хочу знати, чи він твій.

— Ні, я не мав нічого з Матюретом з погляду статевих взаємин. Я його високо ціную як друга, а решта мене не стосується, за винятком того, коли йому зроблять щось погане.

— А що, коли одного дня він стане мені за жінку?

— Якщо він сам пристане на це, то мені буде байдуже до цього. Але якщо ти, домагаючись, аби він став твоїм голубчиком, погрожуватимеш йому, то матимеш справу зі мною.

Я зустрів тут італійця, що мав золоту капсулу, коли нас везли сюди з Франції. Він привітався зі мною.

— Ти й досі тут? — спитав я його.

— Я зробив усе, що міг. Моя мати надіслала мені дванадцять тисяч франків, наглядач узяв у мене шість тисяч комісійних, чотири тисячі я потратив на те, аби мене відіслали на Велику Землю — пройти рентген у Кайєнні, але там не зміг вирватися з їхніх рук. Тоді я вирішив стати перед судом за те, що нібито поранив одного друга. Ти його знаєш, це корсиканський розбійник Радзорі.

— Знаю, ну й що ж?

— Ми домовилися, що він поранить собі живіт і мене разом з ним відішлють до військового трибуналу — його як обвинувача, а мене як винного. І тоді в нас нічого не вийшло. Ми пробули там лише два тижні. Мене засудили на шість місяців, які я відсидів торік у дисциплінарній в’язниці. Ти навіть не знав, що я там був. Метелику, я більше не можу терпіти, мені хочеться накласти на себе руки.

— Краще загинути в морі під час утечі, принаймні помреш вільною людиною.

— Я готовий до всього, ти маєш рацію. Якщо ти готуватимеш щось, дай мені знати.

— Гаразд.

Починаються мої будні на Руайялі. Мені дали буйвола, якого звати Брут. Важить він дві тонни. Це справжній убивця, він уже вкоротив віку двом іншим самцям.

— Це його останній шанс, — каже мені наглядач Ангості, який відповідає за буйволів. — Якщо він порішить ще одного, то його теж уб’ють.

Сьогодні вранці я познайомився з Брутом. Мартініканський негр, який досі поганяв буйвола, лишиться зі мною на тиждень і навчить мене працювати з ним. Я швидко здружився з Брутом, почастувавши його кількома зеленими гарциніями, зірваними в садку лікарні. І ось ми спускаємося до моря. Брут запряжений у віз, такий незграбний, наче його зробили ще хтозна й коли; на возі — бочка на три тисячі літрів. Робота в нас із Брутом проста: спуститися до моря, набрати в бочку води й вивезти її отим жахливим схилом на плоскогір’я. Вгорі я виймаю з бочки чіп, і вода ллється в стічні канави, змиваючи залишки нечистот, які вранці я вилив сюди з параш. Працю вати я починаю о шостій ранку, а закінчую о дев’ятій.

Через чотири дні мартікіканець заявляє, що я вже впораюся з буйволом