Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Від Влада останніми часами віяло якоюсь загадковістю. Він наче б то і був абсолютно відкритий. Але разом із тим щось скривав. І то щось дуже важливе. Щось, що робило його таким інакшим.

Настя завжди бачила в ньому ідеал доброти, дружелюбності і любові. Її брат був завжди добрий, спокійним, ніжним, чуттєвим. Був. Ключове слово був. І це непокоїло.

Усе, що Влад робив – усе йому йшло. Усе, про що мріяв – збувалося. Він ставав що раз кращим, крутішим, розумнішим. У нього мало не щодня появлялися якісь нові друзі, не зрозумілі знайомі. І всі ці люди, не зрозуміло чому, викликали у Насті якусь не зрозумілу їй не довіру.

Чого б то раптом всі вони так стали дружити зі студентом. Хай навіть дуже розумним. Хай навіть генієм. З якого дива? А вони це робили.

Наприклад, мер міста. Чоловік далекий від богослов’я і взагалі від поняття моралі і чистоти рук. Але ж він сам, власною персоною вітав Влада з днем народження. Як старого, доброго друга.

Настя боялася лише одного – аби її дорогий братик не вліз у якусь погану компанію. Бо хто потім їм допоможе. Тай шкода буде, якщо він загубить свій час і молодість.

Вона взяла до рук альбом і почала переглядати старі фотографії. Там, де вони ще були такі малі, такі милі діти. Тут Влад був зовсім іншим аніж тепер. Але то напевне вік був такий. Або що. А тут вони уже більшенькі. Напевне клас п’ятий. Зима, холод, санки. От є що згадати. А тут уже дорослі. І далі і далі.

О, а тут уже вперше на фото Наталі. звідки вона з’явилася у житті Влада? Чому саме його? Адже він не був дуже видним. Ні крутим. Ні сином багатих батьків. Чому вона вибрала тоді його? Це була ще одна загадка для Насті.