Читати книгу - "Гра янгола"

За межами санаторію й без білого халата лікар Санжуан мав вигляд більш розслаблений і приязний.

– Без вашої уніформи я вас ледве впізнав, – сказав я.

– У медицині, як у війську. Без сутани немає ченця, – сказав він. – Як ви почуваєтеся?

– Більш-менш. Я знав і гірші дні.

– Я дещо стривожився, не знайшовши вас у кабінеті, коли повернувся туди.

– Мені треба було ковтнути свіжого повітря.

– Я вас розумію. Але розраховував на те, що ви не будете таким вразливим.

– А яка вам різниця?

– Бо ви мені потрібні. А якщо точніше, то ви потрібні Крістіні.

Я ковтнув слину.

– Ви, певно, подумали, що я боягуз, – сказав я.

Лікар похитав головою.

– Скільки часу вона перебуває в такому стані?

– Кілька тижнів. Практично від того дня, як сюди прибула. Але з часом їй ставало дедалі гірше.

– А вона розуміє, де вона є?

– Це неможливо знати.

– Що з нею сталося?

Лікар Санжуан зітхнув.

– Чотири тижні тому її знайшли не дуже далеко звідси, на сільському кладовищі; вона лежала, розпростерта на могильній плиті свого батька. Вона марила й дуже страждала від переохолодження. Її принесли до санаторію, бо один із поліціантів її впізнав, запам’ятавши відтоді, як торік вона була тут протягом кількох місяців, коли доглядала хворого батька. Її знали багато людей із цього села. Ми взяли її до себе, і кілька днів вона була під нашим спостереженням. Вона втратила багато рідини й, мабуть, не спала кілька ночей. Приходила до тями лише на короткі проміжки часу. У такі хвилини вона говорила лише про вас. Казала, що ви перебуваєте у великій небезпеці. Примушувала мене заприсягтися, що я не казатиму про це нікому, навіть її чоловікові, доти, доки вона сама вам про це скаже.

– Навіть за таких обставин чому ви не повідомили Відаля про те, що сталося?

– Я повідомив би його… Вам це може здатися безглуздим, але…

– Але що?

– Я був переконаний, що вона втекла, і вважав своїм обов’язком допомогти їй.

– Втекла від кого?

– Я не певен, – сказав він із дивним виразом.

– Що ви приховуєте від мене, лікарю?

– Я просто лікар. І деяких речей не розумію.

– Яких саме?

Лікар Санжуан усміхнувся нервовою усмішкою.

– Крістіна вірить у те, що хтось увійшов у неї й хоче її знищити.

– Хто увійшов у неї?

– Знаю тільки, що вона думає, ніби цей «хтось» пов’язаний із вами, і він уселяє їй страх. Я вважаю, їй ніхто не зможе допомогти. Тому й не повідомив Відаля, знехтувавши свій обов’язок. Бо я знав, що рано чи пізно ви з’явитеся тут.

Він подивився на мене з дивною сумішшю жалю та смутку.

– Я також дуже добре ставлюся до неї, сеньйоре Мартін. Протягом тих місяців, які Крістіна пожила тут, навідуючи батька… ми стали друзями. Думаю, вона не розповідала вам про мене, та й навіщо їй було це робити. То був час, дуже важкий для неї. Вона довірила мені багато своїх таємниць, і я зробив те саме, хоча доти ніколи нікому про себе не розповідав. Я навіть запропонував їй вийти за мене заміж – як бачите, і нам, лікарям, не чуже ніщо людське. Звичайно, вона відкинула мою пропозицію. Не знаю, навіщо я вам усе це розповідаю.

– Але ж вона зрештою прийде до тями, лікарю? Вона одужає, правда ж…

Лікар Санжуан відвів погляд, спрямувавши його у вогонь, і сумно усміхнувся.

– Я на це сподіваюся.

– Я хочу її забрати.

Лікар підняв брови.

– Забрати її? Куди?

– Додому.

– Сеньйоре Мартін, дозвольте мені бути з вами відвертим. Навіть не беручи до уваги те, що ви не є ані її прямим родичем, ані чоловіком, – а це ті вимоги закону, яких ми не змогли б обминути, – Крістіна перебуває в такому стані, у якому вона не може поїхати ні з ким і нікуди.

– А хіба буде краще, якщо вона залишиться в цьому похмурому закладі з вами, прив’язана до стільця й начинена ліками? І не кажіть мені, що ви знову запропонуєте їй вийти за вас заміж.

Лікар довго дивився на мене, намагаючись проковтнути образу, якої я, безперечно, завдав йому своїми словами.

– Сеньйоре Мартін, я радий, що ви тут, бо, сподіваюся, разом ми зможемо допомогти Крістіні. Я вірю, ваша присутність допоможе їй покинути місце, у якому вона поки що знайшла для себе притулок. Я в це вірю, бо єдиним словом, яке вона промовила за останні два тижні, було ваше ім’я. Хай там що з нею сталося, але я не маю сумніву, що це мало стосунок до вас.

Лікар подивився на мене так, ніби чогось чекав від мене, чогось такого, що дало б відповіді на всі запитання.

– Вона мене просто покинула, – сказав я. – Ми збиралися з усім порвати й поїхати кудись разом. Я вийшов на короткий час, щоб купити квитки на потяг і квіти для неї. Я був відсутній не більш як півтори години. Коли я повернувся додому, Крістіни там уже не було.

– А що сталося перед тим, як вона пішла? Ви сперечалися?

Я вкусив себе за губу.

– Я не назвав би це суперечкою.

– А як би ви це назвали?

– Я зловив її на тому, що вона читала папери, які мали стосунок до моєї праці, і, можливо, її образило те, що вона витлумачила як мою недовіру.

– То було щось важливе?

– Ні, просто рукопис, чернетковий варіант.

– А можна мені запитати, якого змісту був той рукопис?

Я завагався.

– Такі собі фантазії.

– Наче казка для дітей?

– Скажімо, для спеціально підготовлених читачів.

– Розумію.

– Ні, ні, не думаю, що ви розумієте. Між нами не було ніякої суперечки. Крістіна лише була трохи невдоволена, тому що я не дозволив їй почитати той рукопис, але більше нічого. Коли я її покинув, вона була в нормальному гуморі, почала пакувати речі. Той рукопис не мав ніякого значення.

Лікар кивнув головою, але його згода була радше виявом чемності, аніж свідчила про те, що я переконав його.

– А могло статися, що, поки вас не було, хтось прийшов у ваш дім?

– Ніхто, крім мене, не знав, що вона там.

– А вам не спадає на думку якась причина, що примусила її піти, перш ніж ви повернетеся додому?

– Ні. А чому ви думаєте, що була причина?

– Це лише запитання, сеньйоре Мартін. Я намагаюся прояснити, що могло статися між тим моментом, коли ви її востаннє бачили, і її появою тут.

– Вона казала, хто в ній оселився або що в ній оселилося?

– Це тільки так говориться, сеньйоре