Читати книгу - "Гра янгола"

– Пробачте. Я проїхав чималий шлях, шукаючи цю особу…

– Не просіть пробачення, – сказала медсестра. – Я можу вас запитати, чи доводитеся ви їй родичем?

– Мене звати Давид Мартін. То Крістіна Саньєр тут? Будь ласка…

Вираз обличчя медсестри пом’якшився. На ньому з’явилося щось подібне до приязної усмішки й підтвердження. Я глибоко відітхнув.

– Я Тереза, головна медсестра на нічному чергуванні. Якщо ви зробите мені ласку й підете за мною, то я проведу вас до кабінету лікаря Санжуана.

– Як ся має сеньйорита Саньєр? Я можу з нею зустрітися?

– Сюди, будь ласка.

Кімната, до якої ми увійшли, мала прямокутну форму й була без вікон, затиснута між чотирма стінами, пофарбованими в синій колір, і освітлена двома лампами, які звисали зі стелі й світилися металевим світлом. У цій кімнаті були тільки три предмети: голий стіл і два стільці. Повітря пахло дезінфектантом, і було холодно. Медсестра назвала цю кімнату кабінетом, але, чекаючи в ній десять хвилин сам-один, ніби приклеєний до одного зі стільців, я не зміг побачити в ній щось таке, що відрізняло б її від тюремної камери-одиночки. Двері були зачинені, але навіть так було чутно голоси між стінами. Я вже почав втрачати відчуття часу, проведеного там, коли двері відчинилися й увійшов чоловік віком від тридцяти до сорока років у білому халаті й з усмішкою, не менш холодною, ніж повітря, яке наповнювало цю камеру. Я припустив, що це й був лікар Санжуан. Він обійшов навколо стола й сів на стілець, що стояв на протилежному його боці. Уперся руками в стіл і дивився на мене з туманною цікавістю протягом кількох секунд, перш ніж розтулив рота.

– Мені сказали, що ви відбули тривалу подорож і, либонь, стомилися, але я хотів би знати, чому переді мною не сеньйор Педро Відаль, – сказав він нарешті.

– Він не зміг приїхати.

Лікар дивився на мене, не кліпаючи, ніби чогось чекав. Погляд у нього був холодний, а вигляд – характерний для людини, яка слухає, але нічого не чує.

– Я можу побачитися з нею?

– Ви не зможете побачитися ні з ким, поки не скажете мені правду й не поясните, чого вам тут треба.

Я зітхнув і вирішив не брехати. Зрештою, не для цього я проїхав понад півтораста кілометрів.

– Мене звати Мартін, Давид Мартін. Я друг Крістіни Саньєр.

– Ми тут називаємо її сеньйорою Відаль.

– Мені байдуже, як ви її тут називаєте. Я хочу її бачити. Негайно.

Лікар зітхнув.

– Ви письменник?

Я почав утрачати терпець.

– Що тут за місце? Чому я не можу побачитися з нею тепер?

– Сядьте. Будь ласка. Я вас прошу.

Лікар показав на стілець і зачекав, доки я знову сяду.

– Я можу вас запитати, коли востаннє ви бачилися або розмовляли з нею?

– Трохи більш як місяць тому, – відповів я. – А яку це має вагу?

– А ви знаєте когось, хто бачив би її або розмовляв із нею після вас?

– Ні. Не знаю. Що тут відбувається?

Лікар підніс до губ праву долоню й сказав, карбуючи кожне слово:

– Сеньйоре Мартін, боюся, що в мене для вас погані вісті.

Я відчув, як десь у шлунку в мене утворюється клубок.

– Що з нею сталося?

Лікар подивився на мене, не відповідаючи, і вперше я помітив якийсь сумнів у його погляді.

– Я не знаю, – сказав він.

Ми пройшли коротким коридором із металевими дверима обабіч. Лікар Санжуан ішов попереду, тримаючи в руці в’язку ключів. Коли ми проходили, мені вчувалися за дверима голоси – шепіт, заглушений між сміхом і плачем. Кімната, до якої ми йшли, була в кінці коридору. Лікар відчинив двері й зупинився на порозі, подивившись на мене без жодного виразу.

– П’ятнадцять хвилин, – сказав він.

Я увійшов до кімнати й почув, як лікар зачинив за мною двері. Переді мною було приміщення з високою стелею й білими стінами, які віддзеркалювалися на підлозі, вистеленій блискучими плитами. З одного боку було металеве ліжко, запнуте тюлевою завісою, порожнє. Крізь дуже велике вікно було видно засніжений парк, дерева, а далі – обриси озера. Я не бачив її, доки не ступив кілька кроків.

Вона сиділа в кріслі перед вікном. На ній була біла нічна сорочка, а волосся було заплетене в косу. Я обкрутив крісло й подивився на неї. Її очі залишалися нерухомими. Коли я опустився навколішки біля неї, вона навіть не змигнула. Коли я поклав свою руку на її руку, жоден м’яз на її тілі не ворухнувся. Я лише тоді помітив, що її руки від зап’ястків до ліктів перебинтовані й що вона прив’язана до крісла. Я погладив її по щоці, підібравши сльозу, яка скочувалася по ній.

– Крістіно… – прошепотів я.

Її погляд залишався спрямованим невідомо куди, байдужим до моєї присутності. Я взяв стілець і сів навпроти неї.

– Я Давид, – тихо проказав я.

Усю чверть години ми сиділи так, мовчки, її рука в моїй, її погляд спрямований невідь-куди, а мої слова – без відповіді. У якусь мить я почув, що двері відчинилися знову, і відчув, як хтось обережно взяв мене за руку й потяг до себе. То був лікар Санжуан. Я дозволив вивести себе в коридор, не вчинивши опору. Лікар замкнув двері й повів мене назад до того холодного кабінету. Я впав на стілець і дивився на нього, неспроможний промовити бодай слово.

– Ви не проти, якщо я покину вас тут на кілька хвилин? – запитав він.

Я кивнув головою. Лікар вийшов і зачинив за собою двері. Я подивився на свою праву руку. Вона тремтіла, і я стиснув пальці в кулак. Я вже майже не відчував холоду, що панував у тому кабінеті, не чув криків і голосів, які проникали крізь стіни. Я знав тільки, що мені бракує повітря і я повинен звідси піти.

8

Лікар Санжуан знайшов мене в їдальні готелю «Озерний», де я сидів неподалік від каміна перед стравою, до якої не доторкнувся. Там не було більше нікого, крім дівчини, яка обходила порожні столи й до блиску натирала столові прибори, що лежали на скатертинах. За вікнами вже споночіло, і повільно падав сніг, схожий на порошок синього скла. Лікар підійшов до мого стола й усміхнувся мені.

– Я здогадався, що зможу знайти вас тут, – сказав він. – Усі приїжджі зупиняються тут… Я сам провів тут свою першу ніч у цьому селі, коли приїхав сюди десять років тому. Яку кімнату вам дали?

– Нібито ту, якій віддають перевагу молоді подружжя, з видом на озеро.

– Не вірте їм. Вони так кажуть про