Читати книгу - "Гра янгола"

– Я не знаю. Але мені час іти. Я лише хотів остерегти вас.

– За мене не турбуйтеся. Якщо той сучий син захоче мене навідати, то я готовий прийняти його як годиться. Я чекаю зустрічі з ним уже двадцять п’ять років.

Начальник станції свистком оголосив, що потяг відходить.

– Не довіряйте нікому. Ви мене чуєте? Я вам зателефоную, як тільки повернуся до міста.

– Дякую за дзвінок, Мартін. Ви також бережіться.

7

Потяг уже рушив, коли я увійшов до свого купе й упав на сидіння. Я поринув у напівзабуття під тихе шарудіння системи опалення та погойдування вагона на рейках. Ми залишили позаду місто, перетнувши ліс фабрик і фабричних димарів, що його оточували, і виїхавши з-під савана червонястого світла, яке його накривало. Поступово пустирища, покриті ангарами та покинутими потягами на мертвих рейках, стали переходити в нескінченний простір полів та пагорбів, увінчаних великими будівлями й баштами, накритих лісами та змережаних річками. Вози, запряжені кіньми, та села то там то там виринали з туману. Невеличкі станції бігли назустріч, церковні дзвіниці та ферми бовваніли вдалині, немов міражі.

На якомусь етапі подорожі я заснув, а коли прокинувся, краєвид змінився цілком. Ми проминали глибокі долини з крутими схилами й скелі, що стриміли між озерами й струмками. Потяг обминав великі ліси, які дерлися вгору гірськими схилами, що здавалися нескінченними. Потім лабіринт із гір і тунелів, видовбаних у камені, перейшов у широку й чисту долину нескінченних рівнин, де по снігу бігали табуни диких коней, а невеличкі села з кам’яними будинками вирізнялися на тлі обрію. По другий бік височіли вершини Піренеїв, їхні засніжені схили, здавалося, горіли під скісними променями сонця. Попереду виникло скупчення будівель, які громадилися на пагорбі. До купе зазирнув кондуктор і всміхнувся мені.

– Наступна станція – Пучсардá, – оголосив він.

Потяг зупинився, видихнувши хмару білої пари, яка накрила перон. Я вийшов із вагона й пірнув у ту хмару, що пахла електрикою. Незабаром я почув, як начальник станції вдарив у дзвін, і потяг відновив свій рух. Поступово, поки вагони ковзали по рейках, навколо мене, наче міраж, виникали обриси станції. Я був сам-один на пероні. Дрібний, наче порох, сніг сипався з неба з нескінченною повільністю. Червоне сонце виринуло на заході з-поза хмар і перетворило сніг на дощ із крихітних жаринок. Я підійшов до контори начальника станції. Постукав у віконечко й підняв погляд. Начальник відчинив двері й подивився на мене без найменшої цікавості в погляді.

– Ви не підкажете мені, як знайти місце, що називається віллою «Сан-Антоніо»?

Начальник станції підняв одну брову.

– Санаторій?

– Здається, так.

Начальник станції поринув у ту задуму, яка властива людям, що намагаються розв’язати складну проблему – як описати чужинцям дорогу до певного місця, і, перебравши весь свій каталог жестів та міміки, запропонував мені такий ескіз:

– Ви перейдете через село, проминете майдан із церквою й вийдете до озера. По той бік озера побачите широку вулицю з великими будинками, яка приведе вас до бульвару Ріґоліза. На розі побачите великий триповерховий будинок, оточений великим садом. Це і є санаторій.

– А тут є якесь місце, де я міг би знайти притулок на ніч?

– Дорогою ви проминете готель на березі озера. Скажете, вас послав Себас.

– Дякую.

– Нехай вам щастить…

Я пройшов під снігом безлюдними вулицями села, видивляючись високий профіль церкви. Дорогою мене перестріли кілька місцевих жителів, які віталися зі мною й роздивлялися мене скоса. Коли вийшов на майдан, кілька чоловіків, що розвантажували віз із вугіллям, показали мені дорогу до озера, і через дві хвилини я звернув у вулицю, яка огинала велику замерзлу водойму, накриту білим снігом. Великі будинки з гостроверхими вежами та величними фасадами оточували озеро, а бульвар із деревами та лавами обкручувався стрічкою навколо великої крижаної плити, у яку повмерзали човни з веслами. Я підійшов до самого берега й зупинився, споглядаючи скутий кригою ставок, що лежав під моїми ногами. Крижаний покрив був, либонь, у долоню завтовшки й подекуди блищав, як матове скло, даючи на здогад, що під його панциром струменить потік чорної води.

Готель «Озерний» був двоповерховим будинком, пофарбованим у темно-червоний колір, що стояв на березі озера. Перш ніж піти далі, я зупинився, щоб зарезервувати собі номер, який оплатив за дві ночі наперед. Консьєрж повідомив мене, що готель майже порожній, і запропонував кілька кімнат на вибір.

– Зі сто першої розгортається чудовий вид уранці над озером, – сказав він. – Але якщо ви волієте мати вид на північ, то я маю…

– Я покладаюся на ваш вибір, – урвав його я, байдужий до величної краси цього зимового краєвиду.

– Тоді сто перша. У літній сезон цій кімнаті віддають перевагу молоді подружжя.

Він подав мені ключі від кімнати для молодят і повідомив, о котрій годині подають у їдальні вечерю. Я сказав йому, що повернуся пізніше, і запитав, чи далеко звідси вілла «Сан-Антоніо». Консьєрж напустив на себе такий самий вираз, як і начальник станції, і похитав головою, приязно усміхаючись.

– Вона зовсім близько, не більш як за десять хвилин ходьби. Якщо ви звернете на бульвар, що в кінці цієї вулиці, то побачите її в глибині. Її добре видно.

Через десять хвилин я опинився перед брамою великого парку, посипаного опалим листям, що було перемішане зі снігом. Трохи далі вілла «Сан-Антоніо» височіла, як похмурий вартовий, огорнута німбом із золотого світла, що променилося з вікон. Я перейшов парк, відчуваючи, як серце шалено калатає мені в грудях і як, попри холод, мої долоні вкрилися краплями поту. Піднявся сходами, що вели до головного входу. Підлога у великій залі вестибюля була вистелена чорними та білими плитами й схожа на велику шахівницю. Вона вела до сходів, на яких я побачив дівчину в халаті медсестри, що тримала за руку тремтячого чоловіка, який, здавалося, навіки застиг між двома приступками, так, ніби все його існування замкнулося в одній миті.

– Доброго вечора, – сказав голос праворуч від мене.

Очі в неї були чорні й суворі, риси обличчя не виражали найменшої симпатії, і вона мала вигляд людини, яка звикла чекати лише поганих новин. Їй, певно, було вже близько п’ятдесяти, а проте вона мала на собі ту саму уніформу, що й молода медсестра, яка супроводжувала старого, усе в ній дихало авторитетністю й відчуттям високого рангу.

– Доброго вечора. Я шукаю особу, яку звати Крістіна Саньєр. Я маю підстави вважати, що вона живе тут…

Вона дивилася на мене, жодного разу не моргнувши.

– Тут ніхто не живе, кабальєро. Це не готель і