Читати книгу - "Чвара королів"

— Той Крастер такий дикий, як про нього розповідають, га? — спитав Сем. Кролик виявився трохи недопечений, та все ж смакував розкішно. — Який в нього дитинець?

— Купа гною з дахом та ямою для багаття.

Джон розповів Семові про все, що бачив та чув у Крастеровому Дитинці. Доки він закінчив, ззовні стемніло, а Сем облизував пальці.

— Смакота. От би тепер ще ягнячу ніжку. Я б цілу ніжку з’їв сам-один, з м’ятною приправою, медом та гвоздичками. Ти тут часом ягнят не бачив?

— Овеча кошара є, а овець катма.

— Цікаво, як він годує замкову залогу?

— Залоги я не бачив — самого лише Крастера, його жінок та кілька малих дівчаток. Аж самому дивно, як він тут тримається. Оборони в нього ніякої немає, лише земляний вал. Та йди вже, намалюй мапу. Дорогу знайдеш?

— Якщо не потону в грязюці.

Сем вліз до чобіт, знайшов перо та пергамен і виліз надвір. По його кобенякові та вислому брилю стукотів дощ.

Привид вклав голову на лапи та заснув коло вогню. Джон простягся коло нього, вдячний за тепло. Не те щоб холод і вогкість зовсім зникли, але трохи відступили на якусь хвилину. «Може, сьогодні ввечері Старий Ведмідь дізнається щось таке, що приведе нас до дядька Бенджена.»

Коли Джон прокинувся, то найперше побачив свій власний подих у холодному вранішньому повітрі. Коли ж ворухнувся, йому заскніли кістки. Привид зник, вогонь вигорів. Джон потягся по кобеняка, якого підвісив на скелі; той виявився твердий та заморожений. Джон підліз під нього і встав на ноги посеред лісу, перетвореного на кришталь.

Бліде рожеве вранішнє світло розсипало іскри гіллям, листям та каменями. Кожна травинка була вирізьблена зі смарагду, кожна крапля води перетворилася на діамант. Квіти та гриби вкрилися скляною поливою. Навіть калюжі грязюки сяяли брунатним, мов налощені. Крізь блиск морозного лісу виднілися чорні намети братчиків, теж скуті тонкою крижаною плівкою.

«Отже, за Стіною все-таки є чари.» Він чомусь згадав про сестер — мабуть, тому, що вони йому снилися. Санса сказала б, що це чародійське диво, і очі її наповнилися б сльозами захвату. Ар’я ж почала б реготати, верещати та бігати, бажаючи все помацати власними руками.

— Воєвода Сніг? — почув він голос. Тихий та боязкий. Він обернувся.

Нагорі скелі, під якою він знайшов собі притулок на ніч, скрутилася клубочком вчорашня хазяйка кролів, загорнута у велетенського чорного кобеняка, в якому вона тонула з головою. «Чому це вона у Семовій одежині?»

— Товстун сказав мені, що вас можна знайти тут, ясний пане, — промовила вона.

— Ми з’їли кролика, якщо ти по нього. — Зізнавшись, Джон чомусь відчув себе по-дурному винуватим.

— Старий пан гайворон, в якого птах розмовляє, подарував Крастерові арбалета, вартого сотні таких кролів.

Її руки склалися на пухкому животику.

— Чи це правда, ясний пане? Ви справді брат короля?

— Зведений брат, — зізнався він. — Я байстрюк Неда Старка. Мій брат Робб — Король-на-Півночі. Ти чому тут?

— Отой Сем, товстун, він сказав мені піти до вас. Дав свого кобеняка, щоб ніхто не помітив чужинки в таборі.

— Хіба Крастер на тебе не гніватиметься?

— Батько ввечері випили забагато гайворонячого вина. Тепер, мабуть, день просплять.

У повітрі смикалися крихітні хмарки її подиху.

— Кажуть, король дарує правдивий суд і захищає слабких.

Вона почала незграбно злазити зі скелі, та від криги камінь став слизький, і ноги її ковзнули вперед. Джон упіймав її, не дозволивши впасти, і спустив донизу. Жінка стала навколішки на скрижанілому ґрунті.

— Ласкавий пане, благаю вас…

— Не благай мене ні про що. Вертайся до свого обійстя, тобі тут не можна… Ми маємо наказ не балакати з Крастеровими жінками.

— Балакати не треба, мосьпане, якщо не хочете. Тільки візьміть мене з собою, коли підете.

«Усього лише» — подумав він. — «Така собі дрібничка.»

— Я… я буду вам дружиною, якщо хочете. Батько мають вже дев’ятнадцять дружин, без однієї якось обійдуться.

— Чорні братчики присягаються не брати дружин, хіба ти не знала? До того ж ми — гості в садибі твого батька.

— Ні, ви не гість, — мовила вона. — Я дивилася. Ви не їли з їхнього столу, не спали коло вогню. Вони не дали вам гостьового права, тому ви не зв’язані словом. Я хочу втекти заради дитини.

— Я навіть імені твого не знаю.

— Батько кличуть мене Йолею. Є така квітка — метьоля.

— Гарне ім’я.

Він згадав, як його повчала Санса: слід завжди казати таке, коли панна чи пані називає своє ім’я. Дівчині він допомогти не міг, то хоч спробував втішити ласкавим словом.

— Ти боїшся Крастера чи ще когось, Йолю?

— Я боюся за дитинку, не за себе. Якщо буде дівчинка, то не так страшно, вона трохи виросте і стане їм дружиною. Але Неля каже, що буде хлопчик, а в неї було шість, вона на цьому знається. Хлопчиків вони віддають богам, коли приходить білий холод — останнім часом дедалі частіше, ось чому вони віддавали овець, хоча полюбляють баранину. Тільки овець вже немає. Далі будуть собаки, аж поки…

Вона опустила очі й попестила черевце.

— Яким ще богам?

Джон згадав, що у Крастеровому Дитинці вони не бачили ані хлопчиків, ані чоловіків, окрім самого Крастера.

— Холодним богам, — мовила вона. — Нічним богам. Білим тіням.

І раптом Джон наче знову опинився у Воєводській Вежі. Відрубана долоня дерлася його литкою, а коли він відкинув її вістрям меча, почала судомитися, стискаючи й розтискаючи пальці. Мрець звівся на ноги, сяючи блакитними очима на порізаному, напухлому обличчі. Довгі смуги пошматованої плоті звисали з великої рани на череві, але крові не було ані краплі.

— Якого кольору вони мають очі? — спитав він дівчину.

— Блакитного. Яскраві, як блакитні зірки, і такі ж холодні.

«Вона їх бачила» — подумав він. — «А Крастер брехав.»

— То ви заберете мене? Хоча б на Стіну…

— Ми не їдемо на Стіну. Ми прямуємо на північ до Манса Розбишаки та Інших, отих самих білих тіней та їхніх упирів. Ми їх шукаємо, Йоле. Твоїй дитинці не буде з нами безпечно.

На її обличчі проступив жах.

— Але ж ви