Читати книгу - "Таврований"

Пробиваючись з групою Бережного, Семен Васильович бачив, що перша і основна частина операції завершена. Партизани зломили опір ворога, зайняли міст. Це давало їм можливість рухатися по наміченому маршруту.

Уже чулися вибухи, автоматні та кулеметні черги в південній частині міста, в районі залізничної станції. Це Глухівський і Кролевецький загони виконували свою частину завдання.

На мосту Семен Васильович зустрів Вершигору.

— Так тримати! — Схвалив дії керівника передової групи комісар. — Де командир?

— З основними силами сюди підходить, — відповів йому Базима.

— Тили поквапити треба, — сказав Петро Петрович. — Передові роти вже в Заріччі.

— До світанку потрібно вибратися з міста, — підтримав його Семен Васильович.

Поки комісар розмовляв, від нього не відходив Іван Іванович Бережний. Його бійці, тим часом, активно діяли. Вони заскакували в найближчі магазини, хапали продукти харчування і відразу їх приймалися знищувати. Володя Остроухов поруч з ними за кілька хвилин проковтнув буханку хліба. Коли з’їв, тут же повалився на тротуар.

Іван Іванович підбіг до розвідника, заходився його розштовхувати. Той лежав без руху. Петро Петрович, який надивився на подібні випадки, порадив Бережному:

— Дай кілька хвилин подрімати, потім буди.

Нічого не вийшло і з другої спроби розбудити Остроухова. Руднєв дістав пістолет і вистрілив прямо під вухом бійця. Тільки тоді Остроухов підхопився.

Незважаючи на сильний гарнізон, німці в Ділятині майже не чинили опору. Неприємний сюрприз очікував партизан у Заріччі.

На виході з міста вони побачили колону автомобілів. Це поспішало підкріплення Крігеру. Налякані несподіваною операцією партизан, німці спішно покинули машини і зайняли оборону.

Розвідники Бережного і батальйон Петра Леонтійовича Кульбаки наблизилися до ворожої колони. Деякі автомашини вороги не встигли заглушити. Чути було, як працюють двигуни.

На дворі ще стояла темінь. Бійці не розібралися в обстановці. Володя Остроухов заліз в кабіну автомобіля.

— Сідай, братва, прокотимося з вітерцем, — зазивав своїх друзів.

Семен Васильович наказав не стріляти по машинам. Він оцінював ситуацію. Як опинилися на під’їзді до міста автомобілі?! То перше, що прийшло в голову, змусило його насторожитися. Сумнівів бути не могло. На допомогу Крігеру їхала оперативна група. Бачачи, що йде бій, німці зупинилися і зайняли оборону.

Поки комісар оцінював ситуацію, один з бійців, який не чув його команди, вдарив по машині трасуючими кулями. Вона спалахнула. Все стало видно, як на долоні. Цим скористався противник і відкрив по партизанам шквальний вогонь.

Німці зайняли висоти праворуч і ліворуч, перекрили дорогу на Ослави Білі, куди рухалося з’єднання. Про відступ не могло бути й мови. Відступати просто було нікуди. В тилу групи місто, річка і високі гори.

У самому авангарді рухалася група Бакрадзе, яка налічувала в своєму складі півтисячі людей. Згідно з наказом вона пробивалася на Ослави Білі. Група відірвалася від основних сил. Вона йшла до своєї мети напролом.

У цій ситуації комісар вирішив, що йти від противника в праву або ліву сторони недоцільно. Бакрадзе вже не повернути. Ослави дозволять з’єднанню вирватися на оперативний простір. Буде потрібно кілька переходів, щоб остаточно вийти на рівнину: до лісів, свободи маневру, харчування, відпочинку. Тому він прийняв зустрічний бій.

Комісар наказав батальйону Петра Леонтійовича Кульбаки пробиватися вперед. Нічого не виходило. Німці зустріли його щільним автоматним вогнем. На вулиці світлішало. Опір ворога зростав.

— Семене Васильовичу, вам не можна перебувати в такій близькості до бойових дій, — наполягав помічник начальника штабу зі зв’язку. — Відійдіть лівіше. Там і спостерігати краще.

— Ми зобов’язані очистити дорогу і пропустити колону, — відмахнувся від нього Семен Васильович. — Інакше не вирвемося з оточення.

Іван Іванович теж попросив його піти з першої лінії.

— Ще трохи і Кульбака звільнить висоту, підійдуть основні сили, — стояв на своєму Руднєв.

Надії комісара не виправдалися. Ворог розчленував батальйон Кульбаки на дві групи.

Але він продовжував хвилюватися за основну колону. Він боявся, що вона разом з обозом вріжеться в оборону противника.

— Не зуміли взяти висоту, просувайтеся на Ослави вздовж шосе, — наказав комісар командиру роти.

Коли стало ясно, що група Кульбаки не може розвинути наступ, Семен Васильович пішов на крайність:

— Капітан Бережний, беріть розвідників і пробивайтеся на допомогу Кульбаці.

— Товаришу комісар, я залишу один взвод у вашому розпорядженні.

— Ви чули наказ?

— Чув, але взвод залишу.

Наказавши Осипчуку залишитися з комісаром, капітан Бережний поспішив на допомогу Петру Леонтійовичу. Незабаром Володя Осипчук наздогнав командира і доповів, що комісар його прогнав.

Групи Бережного та Кульбаки з великим трудом пробились в район села Ослави Білі. Їх відрізали від основних груп.

Семен Васильович залишився з нечисленною групою бійців. Партизани потрапили в саме пекло. Продовжували горіти машини. Густий чорний дим не давав дихати. Скрізь валялися трупи. Прибувала техніка ворога з підкріпленням. Щільний автоматний вогонь прикував їх до землі.

Семен Васильович озирався на місто. Він очікував основну групу. Він розраховував, що вона підтримає їх незначні сили. Разом вони розгромлять противника і вийдуть на Ослави Білі.

Однак основні сили не з’являлися. Вони кудись зникли. Зв’язок з Ковпаком встановити не вдалося. Комісар не знав, що основна колона вже звернула на пшеничне поле поруч.

Розвідники доповіли Ковпаку: попереду на дорозі близько ста машин. Деякі з них горять. Йде запекла автоматна перестрілка. Створилася ситуація, яка обговорювалася десятки разів. Сам комісар вчив командирів і політруків підрозділів не втягуватися в зустрічний бій.

Ковпак відразу прийняв рішення не вплутуватися в битву. Він поспішив відвести колону на пшеничне поле, туди, де виднілася вдалині в зелені лісів і чагарників рятівна гора Діл.

Семен Васильович зрозумів: сталося щось непередбачене. Пробитися