Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

йшло від Богоматері, й усе навкруги стало нагадувати живу золоту ікону. Небо стало золотим, дощ припинився, а світло від Богоматері пульсувало. Я відчув потік світла на собі, він пройшов моїм серцем і був удесятеро сильніший за материнську любов, ніби мене накрило легким вітерцем. Всередині мене лунала найвеличніша в світі симфонія. Коли на мене з підозрою подивився міліціонер, я відчув, що люблю і його».

Увечері довкола церкви стояли тисячі людей зі свічками в руках. Дехто плакав, бо не бачив Богоматері, але потім зачудовано роззявили рота, раптом помітивши порух її руки.

Співробітники КДБ й міліціянти в цивільному намагалися висмикувати людей із натовпу. Коли вони чули спільну молитву, то кричали в гучномовці: «Припиніть це! Не порушуйте порядок!»

Один священик сказав: «Ми молимося за наш український народ, за наших дітей і за грішників та атеїстів, які нас переслідують».

Коли почало сутеніти, на місце прикотили два величезні авіаційні прожектори й спрямували світло на церкву, але образ все одно було видно. Наступного дня в місцевих газетах написали, нібито прожектори продемонстрували, що темна фігура була оптичною ілюзією, але прочани ще багато тижнів прибували до Грушева, щоби побачити Богородицю.

13

УКРАЇНА

«Ще не вмерла України ні слава, ні воля...»

Національний гімн України

КИЇВ, 24 СЕРПНЯ 1991 РОКУ

Слабке світло проникало крізь скляний купол зали Верховної Ради України, коли Леонід Кравчук зайняв своє місце в кріслі спікера на узвишші, а депутати, все ще вражені подіями останніх шести днів, заповнили рівні ряди крісел у залі. За три дні до того завершився заколот, спрямований на збереження Радянського Союзу, і тепер питання про незалежність України було ще непевне. Ніхто не вірив, що комуністи, які становили парламентську більшість, голосуватимуть за незалежність. Проте робітники найбільших підприємств Києва були налаштовані захопити парламент у разі відмови комуністів.

О 10-й годині ранку Кравчук оголосив засідання відкритим, і два депутати — Ігор Юхновський і Дмитро Павличко — зажадали від нього пояснень, чому він не закликав людей вийти на вулиці під час заколоту.

Кравчук здавався спокійним і впевненим у собі. Він сказав, що його метою було запобігти введенню надзвичайного стану в Україні, що він свідомо не закликав до демонстрацій, щоби не дати владі приводу для репресій. «Під моїм командуванням не було війська, а українського КДБ немає, — сказав він. — Суверенітет має на щось спиратися. Але якби путчисти кинули танки на вулиці Києва, моя реакція була б іншою».

Коли Кравчук завершив, депутати демократичного спрямування заявили, що він продемонстрував боягузтво і має бути позбавлений права на головування. Однак Кравчук залишився незворушним. «Я був змушений маневрувати, — відповів він, — заради збереження спокою».

Потім виступав Станіслав Гуренко, перший секретар ЦК КПУ. Перед тим лідери опозиції у Львові здійснили наскок на міськком партії та виявили там примірники вказівок Гуренка місцевим парторганізаціям, щоби ті виконували накази заколотників. Однак Гуренко обрав зарозумілий і сухий тон. Він сказав, що партія не брала участі в заколоті й надалі залишатиметься керівною силою суспільства.

Виступ Гуренка викликав обурення в залі. Депутати почали вигукувати: «Ганьба!» — і десятки з них побігли до трибуни з криками: «Тебе заарештувати треба!» Гуренко намагався говорити далі, але його заглушили, безлад у залі зростав, депутати від комуністів і опозиції почали кричати один на одного, і здавалося, що ось-ось спалахне бійка.

Врешті київська депутатка Лариса Скорик, яку українці Америки та Канади прозвали «пітбулем опозиції», протиснулася крізь юрбу депутатів, що оточили трибуну, піднялася на неї та просто відштовхнула Гуренка: «Він не має права говорити. Його треба заарештувати». Побачивши, що завершити промову не вдасться, Гуренко зійшов з трибуни та залишив залу. Кравчук оголосив перерву, і залу спорожніла.

У цей час на площі перед парламентом зібралося 10 тисяч демонстрантів із сотнями жовто-блакитних прапорів і транспарантами «Ми не вівці» та «Прощавай, СРСР!» В’ячеслав Чорновіл, депутат Ради і колишній політв’язень, вийшов поговорити з народом. «Ми стоятимемо на своєму там, — сказав він, — а ви стійте на своєму тут».

Після перерви почали виступати націонал-демократи. Лунали заклики до створення української армії та звинувачення партії у вбивчому голодоморі 1930-х років та ядерній катастрофі в Чорнобилі. Депутат від Києва Володимир Яворівський сказав, що вся історія України була довготривалою боротьбою за незалежність. «Наші онуки не пробачать нам, якщо ми згаємо цей шанс», — заявив він. Багато хто з комуністів сидів, повісивши голову і не піднімаючи погляду від підлоги. Нарешті Юхновський закликав почати голосування за незалежність, і Кравчук оголосив ще одну перерву.

Комуністи зібралися в кінозалі, розташованому в підвалі Ради. Вони були геть розгублені. Напередодні російський парламент призупинив діяльність російської комуністичної партії, і більшість українських комуністів вважали, що їм нічого не залишається, як дистанціюватися не тільки від заколоту, а і від подій у Росії. Проте висловлена ідея — взяти на себе ініціативу з розпуску СРСР — здалася більшості фантастичною. Один із депутатів сказав: «Я не розумію, навіщо нам незалежність. Ми ж не зробили нічого поганого».

Однак невдовзі дискусія зосередилася довкола критичного питання: чи зможуть комуністи втримати владу в незалежній Україні. Дехто з депутатів-комуністів уважав: якщо в Москві за головного буде Єльцин, незалежність — це спосіб урятувати панування комуністів в Україні, можливо, під іншою назвою. Водночас усі розуміли, що комуністи ризикують утратити все, якщо опиратимуться, і парламент буде розпущений силоміць. Гуренко підсумував: «Якщо не проголосуємо за незалежність, горе нам».

О 16-й годині комуністи почали перемовини. Їхній лідер Олександр Мороз повідомив опозицію, що голосування за незалежність без референдуму він вважає проблематичним. Тоді дуже швидко Павличко, Юхновський та Яворівський написали й передали Морозу текст Акта проголошення незалежності з пунктом, який передбачав проведення референдуму.

О 17-й годині на закритій нараді почалося обговорення декларації. Депутати-комуністи не могли всидіти на місці. Вони підводилися, намагалися заспокоїтися, ходили туди й сюди. Нарешті, текст Акта було поставлено на голосування, і комуністи підняттям рук підтримали його. З підземної конференц-зали вони виходили, ще не оговтавшись від того, що зробили, але переконували самих себе, що це був для них єдиний спосіб зберегти свою владу в Україні.

О 17:55 напружена тиша заповнила залу Верховної Ради, коли депутати зайняли свої місця і приготувалися голосувати за Акт проголошення незалежності. Кравчук оголосив, що надає слово Левку Лук’яненку, ще одному колишньому політв’язню, який провів 23 роки в радянських таборах.

Лук’яненко зайняв місце голови замість Кравчука і закликав залу проголосувати за проголошення України «незалежною демократичною