Читати книгу - "Страта"

— Невже Провидіння сприйняло мої екзерсиси як явне добро?.. — здивовано протяг вампір-адвокат.

Ні тоді, ні згодом Ірена так і не дізналася, яка причина привела до Темного Тлумача двох — худого чоловіка і огрядну бліду жінку. Усамітнившись із прохачами, Семироль дав їм пораду — і, як показало подальше, — пораду вдалу...

Через кілька днів у корчмі з’явилася вертка молодиця з очима-нишпорками. Семироль вислухав і молодицю; попросив часу на обдумування і ввечері видав їй таємну пораду — молодиця пішла задоволена, а Семироль — смішно сказати — був просто-таки щасливий...

Наступного ранку мандрівники вирушили з корчми — від гріха подалі...

Рек знехтував свою обітницю. Він залишився; видно було, що це рішення далося йому нелегко. Прийшла на допомогу жорстока необхідність; адже й дурному зрозуміло, що в присутності Темного Тлумача становище пані Хміль не зробилося безпечнішим, скоріше, навпаки...

Рек вважав, що потрібен Ірені. Переступив через обітницю й залишився.

Ірена раділа рішенню лицаря — й одночасно була пригнічена цим. Усе важче було вдавати, що нічого не відбувається, що не було отого сказаного: «Бачити вас щодня — це нагорода, на яку я не маю права розраховувати...»

Рек тримався підкреслено відсторонено. Майже відчужено. «Я тут, поки я потрібен, — говорило його безпристрасне бліде обличчя. — І піду, як тільки потреба в моїй присутності відпаде...»

Семироль не протестував. Адвокату-вампірові зовсім чужі були якісь комплекси (принаймні так здавалося на око). У будь-якому селищі — а звістка про Темного Тлумача розходилася навсібіч — знаходилися люди, що таємно поривалися до нього на пораду; вони приходили під покровом ночі, низько насунувши капелюха, або кутаючись у хустку, наче лякаючись самих себе. Була ціла система знаків, всі їх розуміли, й шинкар, почувши їх, бліднув, і водночас в його погляді з’являлася шанобливість...

Мандрівники зробили велике коло, рухаючись мовби по ободу колеса, у центрі якого було місто. Кілька разів доводилося чути про указ, який велів спіймати лиходійну авторку Хміль, — його виголошували глашатаї на базарах. Одного разу оддалік трапилося спостерігати прилюдне спалення отих «супротивних Провидінню писань». Дійство було моторошне: кат у балахоні коло ешафоту, поруч — багаття, ось тільки на гору палахкого хмизу кинуто було якісь покреслені папери, схожі на бухгалтерські рахунки, або якісь шкільні вправи. І щоб помітити це, зовсім не потрібно було зіркого ока Семироля.

Вислужуючись перед Високим Дахом, місцеві лизоблюди палили якийсь мотлох під виглядом «шкідливих вигадок», — причому ні кат, ні присутні на площі обивателі не вміли читати...

Рек тримався як професійний охоронець. Спав на підлозі, коло дверей, із клинком під рукою; Семироль щось зауважував на це, часом дуже їдко, Ірена стискала губи, утримуючи себе від образливого заступництва, але обличчя Река залишалося цілком байдужим — він дивовижно володів собою...

Вони їхали від села до села — але ніхто й ніде не чув про чоловіка на ім’я Анджей Кромар. І в усьому світі був лише один Темний Тлумач — вампір-адвокат, його поява обростала легендами. Він був перший і єдиний, інші — безтілесні відбитки в людській пам’яті...

А одного разу вночі, лежачи без сну, Ірена вперше відчула, як ворухнулося всередині неї її маля...

Рек ішов попереду, ведучи за вуздечку їхнього єдиного коня. Слідом трюхикав мул, тягнучи повіз, де сиділи Ірена з Семиролем, їхати верхи адвокат категорично відмовився: «Ви знущаєтесь?! Ця бестія скине мене за першої ж нагоди, вам мало одного перелому?..» Ірена і Рек усвідомлювали його правоту: тварина цуралася Семироля, і, щоб упокорити її, були потрібні певні зусилля...

— Дивіться, — сказав Рек, і голос його напружено здригнувся.

Дерева, що росли вдовж узбіччя, раптово розступились. Ірена вдивлялася в картину.

Вежа була висотою з п’ятиповерховий будинок. Незрозуміло, хто і навіщо звів серед лісу цю височезну за місцевими мірками споруду — чи то пожежну каланчу, чи то вартівню. Химерні, навіть вишукані пропорції, поросле мохом каміння... Двостулкові приземкуваті двері. Ґанку немає — двері вросли просто в траву...

Рек дивився допитливо. Останнім часом він дуже рідко дозволяв собі дивитись на Ірену — зате тепер не відводив погляду.

При самій вежі, біля порослої хмелем стіни розчепірив гілля величезний чорний корч. Висохле дерево з оголеним корінням (знахідка для натураліста-дизайнера, особливо якщо в нього під рукою виявиться будівельний кран).

Ірена примружилася. Корч скидався на людину; одну гілку-руку, щоправда, обламало бурею. І, здається, недавно — скол свіжий...

Погляд Река вона відчувала потилицею, він тиснув, як печать. Схоже, безкорисливий лицар чекав відповіді. Хоча запитання так і не пролунало...

Вона силувано посміхнулася.

Її стосунки з Реком-Шипшиною перетворилися на суцільну заборонену зону, неначе по тонкому льоду. Вона боялась образити його, але й обнадіяти, а ще був підсвідомий дитячий страх, що він здогадається: адже вона не читала власних оповідань...

Рек дивився, чекаючи, мабуть, реакції, а в такі хвилини Ірена одразу загальмовувалась.

— Гарно... — буркнув Семироль.

Рек нарешті торкнув повід, продовжуючи ходу.

— ...Пам’ятаєте, Яне, я казала якось, що ви всюди пристосуєтеся? Тоді я навіть не уявляла собі, наскільки