Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

зупинку у Хирлицькому лісі, і всі війни усіх часів, що заважають паломникам йти до Єрусалима, молитися й занедбувати марноту марнот. А ще він прокляв червоних жуків, які спокусили його своїм виглядом, і разом із ними все незвичайне та небуденне, що уводить у гріх простих посполитих.

Так, сиплячи неблагодатними словами, він вийшов у сухий, освітлений небом колодязь, де хідник розходився трьома шляхами. Він розсміявся, упізнавши в черговій витівці Сцени стару казку: «Наліво підеш — коня загубиш…».

Але на стінах колодязя не було попереджуючих написів, а у нього, відповідно, не було коня. Він сів просто на землю і відчув, як гудуть ноги. Він чекав знаку і не здивувався, коли з правого проходу вискочив синій щур.

— Привіт тобі, лікувальний пацюче! — сказав Анемподест. — Як ся має татусь Марамулько?

Щур вирячився на Витискувача і запищав.

— Ти пропонуєш йти за тобою?

Синій щур побіг до центрального проходу. Прочанин знизав плечима й пішов за звіриськом. «Зрештою, — вирішив він, — у казках саме так і буває». Невдовзі він потрапив на сходи, що вели угору. Вони закінчувались перед глухим муром, але прочанин уже звик до потаємних входів. Він знайшов виступаючу цеглину, натиснув і вийшов до розкішної зали.

«Певно, царський палац», — здогадався учень авви Макарія, розглядаючи мармурові горельєфи з крилатими биками і списоносцями. Бронзові вінки на стінах, амфори і срібні ритони вказували на трапезне призначення зали. Анемподестові здалося, що тріумфальні вигуки солдат Одената ще гуляють між яшмових і бірюзових вітрил палацового склепіння. Щур прошмигнув у найширшу арку, прикрашену мозаїкою і срібними ґратами.

Прочанин неквапно пройшов арку. Ґрати виявилися незачиненими і прочинилися з приємним дзеленчанням. За ними відкрився широкий ункторій[198] з круглим басейном та мармуровими ложами. Світло потрапляло до ункторію через отвір у стелі. Мозаїчна підлога, вистелена оніксом і лазуритом, сяяла жовтими та синіми блискітками. На краєчку басейна сиділа копія Кінського Каштана у білому одязі. Біля нього стояла скриня з лікарським причандаллям. Щур застрибнув старому на коліна.

— Де мій син, Парфанію? — спитала копія костоголового.

— Нерегулярні фрагменти подібні, — повторив слова Голомозого Анемподест. Він сів навпроти батька Аттика і сказав: — Він мертвий.

Обличчя старого посіріло, але зберегло гідність.

— Його вбили римляни?

— Ні. Його вбили ламії Нічної Викрадачки Немовлят.

— Навіщо?

— Він хотів припинити богиню.

Після важкого мовчання старий промовив:

— У давні часи Викрадачка забрала в мене трьох синів. Тепер убила останнього. Але ж моя родина не завинила Ламашту нічого. Мої предки були лише лікарями і робили свою справу.

— Її треба припинити.

— Ти здурів, філософе?

— Ні.

— Хто може закреслити безсмертя богині?

— Це я в тебе питаю: хто?

Очі старого раптом спалахнули.

— Інша безсмертна богиня! — сказав він і підвівся.

— Та, що повбивала змій Півночі, Півдня і Заходу?

— Почуй мене, Ідейська Мати! — повстав старий ескулап. — Я хочу помсти, і мертві діти мої волають про помсту! — Пальмірська подоба костоголового обернулася до статуї, якої Анемподест раніше не зауважив. Мармуровий бовванчик Кібели стояв у ніші, і штучне джерельце плюскотіло під ногами Матері Богів. Раптом отвір у стелі потемнішав. Хмара отінила небо Пальміри. Сталася громовиця, і блискавка впала у басейн. Хоча Анемподест вважав себе готовим до усіляких несподіванок, але тут він впав на підлогу й закрив голову руками. Блакитна на доторк енергія промкнулася до його єства і розклала дійсність на різні способи дріб’язковості. Сузір’я спалахнули під повіками прочанина, і вібруючі голоси загомоніли в його потилиці.

«Ти почула мене, Мати!» — донеслося до нього одночасно з плюскотом повені і голосом Голомозого: «Ти дуже вчасно допетрав, Витискуваче!» А ще він почув крики тисяч викрадених немовлят і рев Закреслюючих Істот, й сирітське рохкання Мідного Паця при розтрощеній садхузаґом Сцені…

29

Блискавка, що спопелила Повноважне Втілення Карни в Опорній Реальності, була у сотні разів потужніша від блискавки в ункторії. Її бачили втікачі-змїївчани з висоти Хирлицького водорозділу. Її спостерігали вартові підскарбія Сокольського на переправі і залишки сотні Приблуди, оточені водою на дузі Костянтинівського шляху. Її світловий вибух помітили навіть у Проскурові і в таборі полковника Кривоноса, і багатьом у той вечір здалося, що світ розколото навпіл і янгольські сурми скликають сонм праведників у долину Армагеддона. Велетенська блискавка потрапила у літописи та легенди, які розповідали свідки й діти свідків до часів Гайдамаччини, і був один, хто бачив її з відстані п’ятсот кроків. Ім’я та чин найближчого свідка перекази не зберегли, але цей невідомий божився і клявся життям рідних, що Велика блискавка була подібна до небесного дерева з пишним корінням, що огорнуло потоками блакитного вогню цілу Горбату гору. Він розповідав також, що блискавка повбивала з півсотні ведмедів, котрі рятувалися на Горбатій від повені, але цьому числу ніхто не повірив.

Станіслав,

2001—2002 pp.

Примітки до електронної версії
Перелік помилок набору, помічених та виправлених верстальником

С. 15. — Згідно з Дванадцятим правилом Карфагенського собору, чинного диякона можуть судити лише в присутності трьох [архієреєв] => архієреїв, — Феодор майже прокричав канонічну заувагу, щоби чули владичні писарчуки та референтарії у сусідній залі.

С. 61. Шматок волхвинного [грибу] => гриба звично ліг у заглибину під язиком, гіркота огорнула горло. 

С. 61. З гірських ущелин древнього Антавра вистрибують вологі протяги, добігають степами до морського [берегу] => берега й там згасають.

С. 63. Фарнак згадав Полемона — дужого ветерана нескінченних Мітридатових війн, сотника охоронців з голеною головою