Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Пізніше, коли П'єр намагався поновити в пам'яті цю жахливу хвилину, йому здавалося, що він несвідомо поводився так, ніби сам убив Ландена. Він заходився читати повідомлення про вбивство з удавано байдужим виглядом і не підводив голови, доки кельнер не приніс йому біфштекс. У нього не було певності, що він не винен; щоб переконати себе в цьому, він покинув читати і став пригадувати хвилина за хвилиною, як провів той вечір. Авжеж, він попрощався з Ланденом перед його під'їздом — хоч який був п'яний, не потягся слідом за ним… І тут йому раптом впали в око слова, надруковані в газеті: «Розшукують одного молодика, до якого Ланден підійшов був близько десятої години вечора в партері мюзик-холу «Олімпія». Бачили, як вони вдвох зайшли в бар, де випили пляшку шампанського. Не було й одинадцятої, коли Ланден попросив рахунок. На бульварі він найняв карету під номером 2021 і запросив до компанії того молодика. Візник довіз їх до Ланденового будинку, але не бачив, щоб вони зайшли туди обидва. Йому навіть здалося, що невідомий пішов далі сам-один. Прикмети його, подані візником, збігаються з прикметами, які повідомила білетерка мюзик-холу, що знала Ландена, й помітила молодика, з котрим він увійшов. Так само описав невідомого й кельнер бару. Одна лише панна Івелін Шабра, яка сиділа за столиком навпроти Ландена і його супутника, описала невідомого зовсім не так, як інші свідки. Розслідування ускладнюється тим, що воно ведеться в середовищі, де багато людей воліє мовчати. До того ж усі свідки одностайно запевняють, що розшукуваний не є завсідником «Олімпії», ніхто там не знає його в обличчя, і, можливо, зайшов він туди вперше».

В «Останніх новинах» подавалося свідчення консьєржки, яке скерувало поліцію на інший слід. Вона сказала, ніби десь близько дев'ятої вечора до Ландена приходив якийсь тип, видно, він одімкнув двері ключем, що його дав йому сам господар. За її ж таки словами, Ланден повернувся додому біля одинадцятої вечора. Вона чула, як він на вулиці сказав комусь «бувайте», і той пішов геть.

П'єр одним духом вихилив склянку, зітхнув і озирнувся довкола. Ні, на нього ніхто не звертає уваги, — він, примруживши очі, пробурмотів молитву. Свідчення консьєржки він перечитав разів п'ять-шість. Він урятований!

Може, написати слідчому? Ні. Це безглуздо. Мабуть, шукатимуть по всіх готелях Монмартра і площі Республіки, серед професіоналів. Нема жодної підстави гадати, ніби вони прийдуть і схоплять хлопця з порядної сім'ї, про якого статечні люди, хазяї, в яких він мешкає, можуть дати тільки добрий відгук… П'єр тинявся алеями Люксембурзького саду, чекаючи вечірніх газет. Там він не знайшов нових подробиць. Він провів ніч, третю після злочину, в ліжку, одягнений: раз по раз прокидався, схоплювався, тривожно прислухався і знову западав у темряву. О сьомій ранку, вислизнувши з дому, він метнувся до кіоску. Газети повідомляли, що Ланденового лакея довго допитувано. Про таємничого молодика, якого бачили в «Олімпії», і досі — ніяких вістей, хоча його свідчення дуже потрібні для подальшого слідства. Проте було малоймовірно, що він з'явиться доброхіть, бо вже виявилися «соромітні боки цієї справи».

Увесь день П'єр корився рефлексам самозахисту, — він змінив свій одяг на чорний і, зайшовши до перукарні, звелів постригти його якомога коротше. Він перебував у гнітючому стані, але вже не зі страху виправдовуватися перед слідчим, а з незбагненної певності, що він зіграв якусь роль у цій історії, що він став певною мірою причетний до неї, так ніби хтось змусив його супроводити ницу жертву якомога далі, до самісінької межі, за якою Ланденові не було порятунку — ні на землі, ні на небі. Господи! Газета, що її продають на кожному кроці за два су, давала в руку всім і кожному, не боячись назавжди кинути у відчай чисті душі, ключ до однієї з численних брам людського пекла, земного пекла, що, так само як і царство боже, знаходиться в нас самих.

Те, що завжди було для П'єра утяжливим і мучило його, набуло тепер певних форм, знайшло своє втілення. Диявол був би не такою вже й страшною потворою, якби не слугував могутньому духові зла. Навіщо говорити про якісь реформи, революцію? Все це ні до чого: голод і жадоба справедливості зіткнуться з іншою жадобою, з іншим голодом — із ницою хтивістю. Спершу треба взятися за те, що криється в самій людській природі, за ці пекучі болячки, думав П'єр. Але саме це людське убозтво, самі болячки, які могли б скерувати релігійну натуру молодого Костадо в містичному напрямку, відвернули його від цього шляху; він не був таким уже досвідченим теологом, щоб задовольнитися міркуваннями, які б виправдали створителя в створенні усякої погані. Пізніше в житті йому завдяки молитві кілька разів ніби щастило уникнути сумнівів, але вони були пов'язані з одним і тим же душевним станом, якого він не міг створювати за власним бажанням. Тим-то його часто мордувала ця внутрішня боротьба, і вона аж ніяк не була цариною абстрактних міркувань для П'єра Костадо, останнього супутника, який провів Луї Ландена до берега вічності і образ якого був останнім перед Ланденовими очима, — адже потім цей неборак бачив лише хижий вираз у погляді свого вбивці. Випадок, звичайно, винятковий, проте він відбиває справжнє становище, буденну дійсність у її розмаїтих формах із часу, відколи існує людство. Одвічне пекло починається саме тут, на землі, з народження тих, кого, на думку теологів, проклято ще до появи на світ. Дорога, якою прямував молодий поет, поглинутий образами Кібели й Аттіса, несподівано звела його з Ланденовою долею, привела до моря вмерлих.

Кілька тижнів П'єр тинявся, як очманілий. Він ходив на сповіді і там вислуховував то формальні відповіді, заяложені фрази, де розв'язувалися всі сумніви, то невиразні, туманні вислови стомлених людей, яким до смерті остогидло мудрування скептиків; проте, бувало, чув він і заклики до щиросердої віри та любові,— і він падав у палкій молитві на коліна, як тоді в каплиці Пречистої діви, в