Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

розумінні цього слова, неможливе виправдовується тим доказом, що воно сталося. Змінність суспільного або приватного життя породжується безліччю незначних причин, пов'язаних з усім. Учений зобов'язаний розрити маси лавини, під якою загинули села, щоб показати нам каміння, яке відірвалося від гірської вершини й привело до створення цього снігового обвалу. Якби мова йшла тільки про самогубство, то їх у Парижі щороку буває до п'ятисот, — ця мелодрама стала явищем повсякденним, і кожен може задовольнитися найстислішим поясненням її причин; але кого ж можна буде переконати, що самогубство власності могло статися в той час, коли багатство цінувалося дорожче за саме життя? De re vestra ogitur[85],— сказав якийсь байкар. В даному разі справа йде про всіх, хто чимось володіє.

Візьміть на увагу, що ця змова цілого кантону й маленького міста проти старого генерала, який, незважаючи на свою хоробрість, уникнув небезпек у тисячі боїв, була спрямована в інших департаментах проти людей, що прагнули бути їм корисними. Така коаліція безперестанно загрожує всякій геніальній людині, видатному державному діячеві, талановитому агрономові, взагалі всім новаторам.

Це останнє пояснення, що має політичний, так би мовити, характер, не тільки правильно змальовує дійових осіб нашої драми і розкриває значення кожної дрібної події, але також яскраво висвітлює весь хід подій цього оповідання, де стикаються всі соціальні інтереси.

X. Меланхолія щасливої жінки

В той момент, як генерал сідав у коляску, щоб їхати в префектуру, графиня підходила до Авонської брами, де півтора роки тому оселилися Мішо й Олімпія.

Хто пригадає павільйон, яким він описаний вище, той подумає, що він перебудований. Насамперед покришена й випала від часу цегла, вивалене з швів вапно були замінені новими. Вичищений шиферний дах повернув будинкові його веселість завдяки ефектові різьбленої білої балюстради на його синюватому фоні. Розчищений і посиланий піском майданчик перед будинком наглядала та ж людина, що мала підтримувати в порядку паркові алеї. Віконні рами, карнизи, одне слово, весь оброблений камінь було старанно реставровано, а тому ззовні павільйон знову набрав свого колишнього блиску. Пташник, стайня й хлів, перенесені у будівлі фазанника і сховані групою дерев, замість того, щоб засмучувати очі своїми брудними деталями, навпаки, додавали до нескінченного гулу, властивого лісам, гомін, туркотню й плескіт крил, один з найчарівніших акомпанементів нескінченної мелодії, яку співає природа. Отже, цей куток поєднував разом з диким характером рідко відвідуваного лісу витонченість англійського парку. Оточення павільйону, в повній гармонії з його зовнішністю, відкривало очам щось шляхетне, поважне, привабливе; так само щастя й дбайливість молодої хазяйки надавали внутрішності будинку вигляду, дуже відмінного від того, який колись відбивав грубу недбалість Курткюїса. В цей момент пора року підкреслювала весь свій натуральний блиск. Аромати кількох квіткових клумб зливалися з пахощами лісу. З кількох недавно скошених луговин парку долітав запах свіжого сіна.

Коли графиня і два її гості досягли кінця однієї з численних алей, що виходили до павільйону, вони помітили пані Мішо, яка сиділа біля будинку й шила білизну для своєї майбутньої дитини. Ця жінка, у такій позі й за такою роботою, вносила в пейзаж участь живої людини, яка завершувала його й яка в суті своїй така зворушлива, що деякі художники, роблячи помилку, намагалися перенести її на свої полотна.

Ці художники забувають, що дух місцевості, коли вони його вдало передали, сам по собі до того величний, що цілком придушує людину, тоді як подібна сцена в природі завжди буває в пропорції з людиною завдяки рамці, в яку замикає її око спостерігача. Коли Пуссен, французький Рафаель, зробив пейзаж тільки аксесуаром в своїх «Аркадських пастухах», він збагнув, що людина стає невеличкою й жалюгідною, якщо природа посідає головне місце на полотні.

А тут був серпень в усій красі, близькі жнива, картина, сповнена простих і здорових переживань. Тут здійснювалася мрія багатьох людей, в яких нестале життя, сплутуючи в своїх бурхливих заворушеннях добре й зле, збуджувало бажання спокою.

Розповімо в кількох словах роман цього подружжя. Жюстен Мішо не дуже палко відгукнувся на заклик прославленого командира кірасирів, коли Монкорне запропонував йому місце начальника егської охорони: він тоді збирався йти на військову службу; але в розпалі переговорів та пропозицій, що провадилися в особняку Монкорне, він побачив старшу камеристку графині. Ця молода дівчина, яку довірили піклуванню графині чесні фермери з околиць Алансона, сподівалася на певні кошти, в двадцять-тридцять тисяч франків, у разі, коли прийдуть спадки від кількох родичів. Подібно до багатьох землеробів, які рано одружились і батьки яких ще живі, її батько й мати, бувши дуже обмежені в коштах і, не мігши дати якусь оцвіту своїй старшій дочці, помістили її на службу до молодої графині. Пані де-Монкорне навчила Олімпію Шарель кроїти й шити, наказала подавати їй обід окремо від інших і була винагороджена за свою увагу одним з тих видів безмежної відданості, якої так потребують парижани.

Олімпія Шарель, вродлива нормандка з золотистобілявим волоссям, товстенька, з обличчям, пожвавленим розумними очима, з носом маркізи, тонким з горбинкою, являла своїм виглядом, дівочим, незважаючи на гнучку талію іспанки, всю вихованість, що її тільки може дівчина, народжена в середовищі, на ступінь вищому від простого люду, набути з тієї близькості, яку робила ласку дозволяти її пані. Пристойно одягнута, з прекрасними й скромними манерами, вона розмовляла цілком правильною мовою. Через усе це Мішо легко піддався її чарам, особливо, коли дізнався, що його красуню з часом чекає досить велике багатство. Труднощі виникли з боку графині, яка не хотіла розлучатися з такою гарною покоївкою; але, коли Монкорне з'ясував їй своє становище в Егах, ніщо вже не стало затримувати весілля, крім потреби порадитися з батьками нареченої, які не загаялися дати свою згоду.

Мішо, за прикладом свого генерала, дивився на свою молоду дружину, як на вищу істоту, якій слід було підкорятися суто по-військовому, без заперечень. У цьому душевному спокої й роботі поза домом він знайшов ті засади щастя, про які мріють солдати, лишаючи свою службу: