Читати книгу - "Очікування шторму"

— Ти багато бачив… Ти багато знаєш. Не розумію, навіщо напускаєш на себе пиху? Голова твоя від сивини біла, наче місяць. Будь скромніший, Мірзо!

Він і сам би радий бути скромнішим. Не виходить. А переробляти, перекроювати себе пізно. Старий. І голова справді сива…

Аршалуз, як завжди, в усьому має рацію. Бачив він багато. Й знає — дай того ж доля кожному… Книгу б йому написати! Досвідом поділитися. З користю прочитали б таку книгу ті, хто буде після нього. Тільки часу взятися за перо немає. Немає часу… Ось війна закінчиться, тоді інша розмова. Тоді багато хто почне писати. Буде що розповісти людям…

Ще у Поті, познайомившись з обставинами загибелі майора Сизова, Каїров дійшов висновку, що під машиною Сизов опинився з однієї з таких причин. Або його прибрала своя ж німецька розвідка, або справді трапився нещасний випадок. Допомогти з'ясуванню цього міг тільки перегляд справи під новим кутом, вивчення деталей, найменших дрібниць. Якщо Сизова прибрали агенти німецької розвідки, напевно, за завданням центру, то повинні бути причини, що викликали таке рішення. Треба шукати ці причини, треба шукати агентів. Їх, звичайно, наче мошку на світло, тягне до порту, що став у ці дні важливою базою Чорноморського флоту.

Якщо правильний другий варіант, якщо справді трапився нещасний випадок, то слід з'ясувати канали зв'язку Сизова. Він цілком міг бути резидентом. Але якщо він був навіть рядовий шпигун, усе одно існували канали, якими він отримував і передавав інформацію.

Один знайомий археолог якось розповів Каїрову, що, знайшовши глиняну статую велетенського будди, вчені знімали з неї тонни грунту маленькими щіточками, тому що найменше зусилля, необережний рух могли загубити знахідку, перетворити її на порох. І тепер у Каїрова було таке відчуття, що десь отут закопаний глиняний будда й що до нього теж треба дістатися з обережністю. Значно делікатнішою, ніж археологам. Цього будду можна сполохнути. Й він зникне. Й тоді його доведеться шукати знову. Довго й важко шукати.

Досвід підказував, що найкраще йти від простого до складного. Перевірити версію з нещасним випадком. На користь його говорила одна немаловажна обставина. Який сенс німецькій розвідці інсценувати нещасний випадок, якщо вона могла прибрати небажаного їй агента менш клопітним способом? Прибрати, не залишаючи жодних слідів.

Каїров підняв запис допитів шофера Дешина.

Запитання. Чи визнаєте ви себе винним у тому, що ввечері 14 березня цього року, порушивши правила водіння автомобілів, що виявилось у незабезпеченні безпеки руху, збили майора Сизова Валерія Ілліча, що і стало причиною його смерті?

Відповідь. Визнаю.

Запитання. Освітіть детально обставини пригоди.

Відповідь. Які обставини. Збив, і край!

Запитання. Є одна обставина. Ви збили його не на проїжджій частині, а в тупику за трансформаторною будкою. Як ви потрапили в тупик?

Відповідь. Не знаю. Може, мене освітила зустрічна машина.

Запитання. А точніше?

Відповідь. Зустрічна машина освітила.

— Тупик — це зачіпка, — сказав Каїров Чиркову. — Ви помітили, Дешин завагався в цьому пунктику. Лише на повторне запитання відповів ствердно.

— Тут би треба підтиснути, — сказав Чирков.

— Треба, — підтвердив Каїров.

— На жаль, я ж тоді не знав, хто такий Сизов насправді.

— Не все ще втрачено, — сказав Каїров. — Я повинен бачити шофера Дешина.

— Це просто. Його зараз приведуть.

— Ні, — похитав головою Каїров. — Мені ще рано допитувати. Подивитися його між іншим. І побалакати б між іншим…

— Збоку поспостерігати?

— Не зовсім. У камері яке опалення?

— Парове.

— Батарея є?

— Так.

— Чудово, капітане. Дістаньте мені робочу спецівку. Якнайбруднішу. Розвідний ключ. Молоток. І перекрийте парове опалення.

Він, зсутулена, обросла людина з запаленими від безсоння очима, рідко сідав на табуретку, а здебільшого міряв камеру кроками. Дослухаючись до кожного звуку, що лунав у коридорі гауптвахти, він завмирав, напружуючи слух і зір. Вузькі двері в чорних тріщинах заворожували його. А коли вони, риплячи, відповзали в коридор, дихання його зупинялося, наче шершавий зашморг захльостував горло.

Ніхто точно б не вгадав, скільки йому років, але за документами він значився 1916 року народження. Отже, йому пішов двадцять восьмий рік. Дев'ять років він попрацював шофером. Освіта — неповна середня, неодружений… Безпартійний. Уродженець міста Чити. Прізвище Дешин. Звати Микола. І батька Миколою звали.

Каїров помітив усе: й переляк, і розгубленість, і полегшення, яке, мов дихання життя, торкнулося щік, очей Дешина, кутиків його рота, коли він побачив, що вартовий залишився за дверима, а в камеру зайшов немолодий слюсар у промасленому комбінезоні і з сумкою, звідки стирчав великий розвідний ключ.

— Здоров, синку! — привітно сказав Каїров і, схопившись рукою за поперек, зморщився. — От дідько, кістки ломить! Можна? — Він кивком показав на табуретку.

— Сідай, батьку! — грубувато, але якось тужливо сказав Дешин.

Каїров, крекчучи, дістався до табуретки. Поліз за цигарками. Не виймаючи пачки з кишені, дістав одну цигарку. Потім у руках у нього опинилося кресало. Воно було зроблено з напилка. Й кінці кресала заокруглювалися, мов колеса. Кремінь, на який Каїров поклав гніт, голубів вузькими зламаними прожилками. Він добре давав іскри. Вони віялом розліталися врізнобіч. В камері приємно запахло вогником.

— Не знайдеться закурити, батьку?

Каїров прокашлявся. Неохоче, явно виявляючи скупість, відповів:

— Пошукаємо.

— Та ти не муляйся. Шостий день без куріння. Вуха попухли.

— Заріс як! Давно сидиш, чи що?

— Не питай, — прикуривши, відповів Дешин.