Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

— Мені страшенно прикро, пане Груничу, — відказав Фродо. — Та я повернувся і зроблю все, що від мене залежить, аби виправити це.

— Ну, ліпше й не скажеш, — мовив Батечко. — Пан Фродо Торбин — справжній джентльгобіт, — я завжди це стверджував, хоч би що хто собі думав про інших носіїв цього прізвища, даруйте на слові. Сподіваюся, мій Сем поводився гарно і ти ним задоволений?

— Цілком задоволений, пане Груничу, — відповів Фродо. — Втім, повіриш ти чи ні, він тепер один із найвідоміших гобітів у всіх краях, про його вчинки складають пісні народи звідси й аж до Моря, що по той бік Великої Ріки.

Сем зашарівся, проте з вдячністю зиркнув на Фродо, бо Рузині очі аж засяяли і вона усміхнулася йому.

— Щоб у це повірити, треба дуже постаратися, — сказав Батечко, — хоч я і знав, що він злигався з дивною компанією. Який зиск із того його панцира? Не люблю, коли вдягають на себе залізяччя, — байдуже, пасує воно чи ні.

Фермер Домосіл, ціла його родина й усі гості наступного ранку прокинулися ще до світ сонця. Уночі нічого не було чути, проте до кінця дня клопоти, безперечно, передбачалися.

— Здається, ніби в Торбиному Куті не залишилося жодного розбійника, — сказав Домосіл, — але банда зі Шляхостріччя може наскочити будь-якої миті.

Після сніданку приїхав посланець із Тукокраю. Він був у піднесеному настрої.

— Ватаг збунтував цілу нашу землю, — повідомив посланець, — і ця новина поширюється навсібіч зі швидкістю пожежі. Розбійники, котрі наглядали за нашим краєм, утекли на південь — ті, що вирвалися живими. Ватаг рушив навперейми великій банді з того боку, а пана Переґріна з усіма, кого міг йому надати, вирядив назад.

Наступна новина була не така втішна. Приблизно о десятій над’їхав Мері, якого не було цілу ніч.

— За шість верст звідси на нас суне численна банда, — сказав він. — Вони йдуть дорогою від Шляхостріччя, проте до них долучилося чимало інших розбійників, що блукали у цих краях. Їх там майже сотня, і вони палять усе на своєму шляху. Бодай би вони сказились!

— Овва! Ці не спиняться, щоби побалакати, — вони вбиватимуть за першої-ліпшої можливості, — зазначив фермер Домосіл. — Якщо Туки не прибудуть швидше за них, то нам найкраще буде заховатися в укриття і стріляти без попередження. Бійки таки не минути, пане Фродо, перш ніж усе це скінчиться.

Але Туки прибули швидше. Невдовзі вони ввійшли в село — сотня молодців із Туківців та Зелених Пагорбів на чолі з Піпіном. Тепер Мері мав удосталь хоробрих гобітів, аби впоратися з розбійниками. А розвідники доповіли, що ті вже зімкнули свої лави, бо знають, що проти них постала ціла сільська місцевість, і, вочевидь, мають намір жорстоко провчити повстанців, розгромивши їх у самому серці бунту — в Поріччі. Проте, хай би якими грізними здавалися розбійники, вони не мали ватажка, котрий розумівся би на воєнній справі. Вони просто йдуть уперед без жодних застережень. Тож Мері миттю склав чудовий план.

Розбійники галасливо надійшли Східною Дорогою і, не зупиняючись, подалися до Порічнянської дороги, що якийсь час бігла вгору між високими кручами з низькими живоплотами нагорі. За поворотом на відстані кількох миль від головної дороги вони наштовхнулися на чималу загороду з перекинутих возів. Це їх зупинило. Тієї ж миті розбійники побачили, що за живоплотами обабіч просто над їхніми головами вишикувалися гобіти. А позаду них інші гобіти вже штовхали інші вози, які було сховано в полі, перекриваючи банді шлях до відступу. Згори до розбійників озвався голос.

— Отже, ви забрели в пастку, — сказав Мері. — Ваші поплічники з Гобітова схибили так само: тепер один із них мертвий, а решта стала в’язнями. Складіть зброю! А тоді відступіть на двадцять кроків назад і сядьте на землю. Кожного, хто спробує вирватися, ми застрелимо.

Та цього разу розбійників залякати було не так легко. Кілька послухалося, та їх відразу ж приструнчили їхні «колеги». Понад двадцятеро бандюків метнулося назад і накинулося на вози. Шістьох із цих відчайдухів застрелили, та решта прорвалась, убивши двох гобітів, і кинулася врозтіч, біжачи в напрямку Лісового Кута. Двоє з них загинули. Тоді Мері просурмив гучний клич, і здалека почулися сигнали у відповідь.

— Далеко вони не зайдуть, — сказав Піпін. — Цілий край вже аж кишить од мисливців.

Унизу спіймані в пастку служаки, котрих було щонайменше чотири рази по двадцять, намагалися видертися на загорожу та на кручі, тож гобіти змушені були багатьох із них застрелити чи зарубати сокирами. Проте чимало найсильніших і найбільш відчайдушних розбійників таки вилізло нагору зі західного боку й люто накинулося на своїх ворогів, бо тепер вони прагнули вбивати, а не втікати. Кілька гобітів загинуло, а решта похитнулася, але Мері та Піпін, які були зі східного боку, перебралися до них і контратакували розбійників. Мері власноруч убив їхнього ватажка — могутнього косоокого здоровила, схожого на гігантського орка, — потім зімкнув лави своїх вояків, оточивши рештки банди широким колом лучників.

І ось усе закінчилося. Майже сімдесят розбійників полягли на цьому полі, дванадцятеро потрапили в полон. Загинули дев’ятнадцять гобітів, а тридцять зазнали поранень. Мертвих розбійників поскидали на вози, відтягнули до старої піщаної ями неподалік і там поховали — в Ямі Брані, як її згодом назвали. Загиблих гобітів поклали разом у могилу на схилі пагорба, де згодом установили великий камінь, довкола якого посадили сад. Так завершилася Порічнянська Битва 1419 року, остання битва у Ширі та єдина з часів битви на Зеленопіллі в 1147 році, аж у Північній Чверті. Відтак і цій битві, хоча жертв у ній було не вельми багато, присвятили окремий розділ у «Червоній книзі», а імена всіх, хто брав у ній участь, ширські історики записали до спеціального Сувою та вивчили напам’ять. Відтоді почався неймовірний злет слави і талану Домоселів, однак першими — і вельми справедливо — у Сувої фігурували імена капітанів Меріадока та Переґріна.

Фродо теж брав участь у битві, проте не витягав меча. І його роль зводилася лише до стримування люті гобітів, до захисту їх від