Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

«Камаз» рукою показує, щоб швидко забігали до бічної кімнати. Там глухий кут. Позаду тільки металеві ворота. Ще й закручені якимось дротом. Вибратись не вдасться. Вікон на стінах немає. Попереду тільки сітка з отвором для дверей.

Кроки наближаються все ближче і ближче. «Камаз» дістає гранату. Я тихесенько знімаю запобіжник. Автомат уже заздалегідь заряджений. Добре, що хоч зробив це завчасно. Бо лязкання затвора стопроцентово викрило б одразу.

«Кроки» заходять усередину гаража. Сміття повільно хрупає під важким взуттям. Їх там мінімум двоє. «Амбал» також приготував гранату. Якщо ворог підійде впритул, то треба буде битися на смерть.

Повільно ковтаю слину й чекаю вирішальної миті. Серце калатає так, що боюсь, щоб хто інший його не почув. Кроки стихли. Чому вони нікуди не йдуть?

Усе! Вони зрушили з місця. Ідуть упевнено. Напружуюсь і тримаю лівий кут кімнати на мушці. «Камаз» та «Амбал» замахуються. Стоп!

Кроки віддаляються. Стають тихішими і тихішими. Що сталося? Чому не пішли до нас?

За цих кілька секунд так впрів, наче пробіг десять кілометрів. Ну і близько було. Смерть грається з нами, як із цуциками.

— Ждем пару минут и выдвигаемся. «Амбал», спрячь гранату. Подорвать меня хочешь?

— Та не бійся. Вже не підірву.

Треба йти.

Колійна станція. Тут кругом облаштувалися наші хлопці. Тепер вони не тільки при вході. Вони — по всій території. А тут є де розгулятися. Величезна головна будівля. Декілька малих. Металевий ангар, де ремонтують потяги. Тепер звідси вже не підемо. Такої помилки ніхто вже не зробить. Треба закріплятися й тримати оборону. Роззосереджуватись. Щоб не вбивали всіх одразу.

— Потом вернемся сюда. Пошли дальше!

А й справді. Штурм ще не закінчився. На станції тільки частина бійців. Основні сили продовжують наступ на укріплений ра­йон. А ми добряче відстали від усіх. Потрібно наздоганяти.

Попереду триває інтенсивна стрільба. Натовп бійців зі злістю, що залишилась від учорашнього побоїща, суне по дорозі та змітає все на своєму шляху. Вартує тільки ворогу показатись з якось віконечка, як туди вже летить добряча сотня куль. Та ще й ракету можуть запустити.

Ми звертаємо до високої будівлі справа. На першому поверсі  — автомобільний гараж. Тут тільки новенький чорний БМВ. За відчиненими дверми і капотом зрозуміло, що її вже намагалися завести, але не вдалось.

Піднімаємось на другий поверх. Тільки вітер гуляє.

— Хто там? Буду стріляти!

— Свої!

— Хто свої?

— «Донбас»!

— Добре, ми також.

Такі моменти дуже небезпечні. В екстреній ситуації можна випадково підстрелити свого або й самому бути підстреленим. Тут нічого дивного. Це ворожа територія, тому ворог може бути де завгодно.

Будівлю вже оглянули. А загальна стрільба ще триває. Але не така інтенсивна.

Уздовж дороги вирито багато траншей. З’єднуються бліндажами. Всюди порожньо. Навіть трупів немає. Біля них валяється багато кровоспинних препаратів та одягу. Навіщо рити такий захист, якщо потім усі звідси тікають?

Підходжу до бліндажа. Треба ж перевірити на всяк випадок.

— Якщо хтось є всередині — виходьте!

Тиша.

— Кидаю гранату!

Беру велику грудку землі й закидую досередини. Якщо там хтось є, то, напевно, зробить якийсь рух. Але — ні. Тихо.

Спускаюся всередину.

— «Пианист», что там?

— Все чисто!

— Хорошо, пошли дальше!

Нарешті доходимо до своїх. Стрільба припинилась. Наступ теж.

• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»

24 серпня. Відхід

У вікіпедії пишуть про черговий штурм 24-го... Ні, не було його. Можливо, була група, якій накидали гранат із АГС (я писав про неї 23-го, але міг і помилитися). Але на штурм це все одно не тягне.

Я був на своїй позиції, коли підійшов Гордійчук. Він зупинився запитати, як справи. Почув стандартну відповідь, що все нормально, і завмер задумливо на кілька секунд, перш ніж рушити далі.

— «Сумраче», скажи мені, ти ж володієш інформацією? Як зараз із обстановкою? Що навколо нас? Ми дочекаємося допомоги?

Після цього «Сумрак» говорив хвилини три без зупину. У вільному перекладі приблизно наступне:

— Всі брешуть, ніхто нічого не робить. Обіцяють допомогу, йде колона, їх раз обстріляли із «Градів» — вони розвернулися і далі не йдуть. Всі тільки обіцяють по телефону. А я тут теж не можу піти. У мене 25 років у армії Я був в Афгані (американська місія). І тепер все кинути... Добре вам, добровольцям, вас нічого тут не тримає.

— Ну, нас тут нічого не тримає, але, тим не менше, ми тут з тобою стоїмо вже кілька днів.

— Так, тут стоїте... Відходити вам ще небезпечніше, тут хоч окопатися і захищатися можна.

Сперечатися з приводу «відходити небезпечніше» я не став. В голові промайнуло припущення, що, можливо, його самого в штабі не дуже люблять і підставили разом із добровольцями тут намогилі. Але лише думка... А ще я подумав, що йому, напевне, важко робити вибір: наплювавши на керівництво, відходити і рятувати людей чи стояти і триматися, прирікаючи себе та інших на загибель. Схоже, він вибрав шлях самурая.

Машина з пораненими поїхала, а через якийсь час я побачив два спалахи в районі Петровського — хвіст реактивного струменя, потім вибух. Тоді дійшов звук, пострілу і вибуху. Потім ще раз в іншому місці. Згодом прийшла звістка, що машина потрапила в засаду. Частина людей вбита — частина в полоні. У тому стані, в якому я був, мене новина майже не зворушила. Були тільки злість і досада. Навіщо вони поїхали тим самим шляхом... Але взагалі, смерть я вже сприймав як данину і сам дивувався своїй черствості тоді. А «Славута» лютував: «Іван був би живий, якби ви не сиділи тут, а пішли раніше, коли ще можна було».

Іван вижив, хоча його вважали загиблим. Місяць полону, побиттів і знущань. Він не розраховував вийти звідти живим. Після повернення з полону і лікування продовжив службу. Зараз демобілізований.

Настали сутінки, всі зібралися біля «Сумрака» перед штабом, щоб сповістити його про відхід. Це було схоже на бунт на кораблі.

У нашій групі було шість чоловік: у послідовності, як ми виходили: «Бродяга» — поводир , «Сокіл», «Шаман» (я), «Монах», «Лис» і «Запоріжжя» (солдат Кіровоградського БТрО). Ми вже затемна продерлись через лісок, який, кажуть, був нашпигований розтяжками і мінами. Пройшли пустир і залягли напочатку наступного лісу.

Того ж вечора пішла інша група з «Сумраком». Їх вів «Славута». Вони якимось відчайдушним ривком дійшли до Іловайська