Читати книгу - "Гра в чужу брехню, Олена Гриб"

– Я не боюся. Мені не подобається його погляд. Дивиться так, немов у мене раптом хвіст виріс!

– Ще б пак, – погодилася руда, – він же відчуває, що ти жереш! Отож моє куховарство тебе не влаштовує, а те, що вчора гавкало, тобі до душі? Чи воно нявкало? Няв-няв-няв!

– Зел!

– Чому відразу Зел! Думаєш, господар тієї таверни пхає в пиріжки за мідяк добірну свинину? Карі! Скажи йому!

Метаморф невпевнено зиркнув на богиню, потім перевів погляд на друга, що поспішно дожовував останній шматочок, і видав:

– Ну… Твоєму здоров'ю це точно не зашкодить…

– Що?! – аж поперхнувся Марк. – Ти серйозно?! Чому раніше не сказав, козел?!

– Та не переймайся, з ким не буває, – спробувала втішити його Зеліна. – Подумаєш, якийсь Гавчик або Нявчик… Скільки їх бігає навколо, одним більше, одним менше – ніхто ж не помітить. Гей! Навіть не думай! Не тут же! Я пожартувала, дурню! Карі!

– Гадаєш, йому полегшає, якщо він дізнається, що то була шкапа господаря? І що вона майже здохла сама, коли її… Дуже стара шкапа, загалом!

– Так, мені легше! – заволав Марк, змусивши дворняжку докірливо махнути головою і побігти вздовж вулиці, з побоюванням поглядаючи назад. – Значно легше, щоб ви провалилися!

– Чому? Ти ж казав, що любиш коней. Тобто не в пиріжках, а…

– Досить! – перервала метаморфа богиня. – Якщо його дійсно знудить біля будинку Дем'єна, розмови не вийде. Ти впевнений, що тойянська графиня і імператорська фаворитка – родички тутешнього некроманта? Не те щоб я його побоювалась… але й прийти з нічим не обґрунтованими гортензія… тьху, претензіями було б украй необачно. Як вам? Моя мова? Досить вишукана, чи треба згадати більше розумних слів?

– Ні, – лаконічно відповів Карі.

– Що – ні?

– Все – ні.

– Все? То мені краще…

– Краще б тобі помовчати, – розлютився Марк і штовхнув низькі, нічим не примітні ворота обителі Дем'єна.

Злегка поржавілі петлі натужно рипнули, але стулка легко відчинились і вдарилася об паркан. Кривувата доріжка, колись викладена рожевим камінням (його залишки виднілися між давно і міцно вкоріненою травою), вела до кривуватого ґанку. Трохи осторонь виднівся ставок розміром як велика калюжа, обсаджений невисоким верболозом. На ньому розмірено погойдувалася розгодована качка, що не звернула на гостей уваги.

– І тут у пошані ці пернаті паразити, – зашипіла Зеліна, прямуючи до будинку з виглядом аристократки, що забрела на ферму. – Ой! Що за?..

Біля порога замість килимка розтягнулася брудно-сіра кішка, підставивши сонцю товсте черево. Вона примружилась і повільно позіхнула. Потягнулася, показавши чіпкі кігтики, і трохи посунулася, рухаючись за сонячними променями.

– Ось тому я так раділа, коли ваша блохаста улюблениця вирушила до котячого Реха! – оголосила богиня, гидливо переступаючи тварину. – І не кажи, Карі, що тобі вона подобалася! Завели б іншу, якби хотіли!

Метаморф уважно оглянув ґанок, навіщось помацав його опорні стовпи, дотягнувся до козирка…

– Інша – не та, – пробурмотів він. – Дивно… Дерево нове, кріплення тримаються добре… Наче його навмисно побудували скошеним. Гаразд, це не наша справа. Я стукаю.

Кісточки його пальців голосно вдарили по дереву.

– І що ми скажемо? – розгублено запитав Марк, піднімаючись на сходинку.

– Вітаю! – привітно відгукнувся Карі.

– Ні, я не про те. Що ми скажемо Дем'єну?

– День добрий, день добрий, – прошепелявив з-за широкої спини метаморфа старечий голос. – Заходьте, гості дорогі, коли прийшли, не топчіться на порозі. Кицю, геть!

Кішка і вухом не повела.

Намагаючись не відтоптати їй ні лап, ні хвоста, «гості» тихцем потягнулися всередину хатини і злагоджено сіли на довгу лаву біля печі.

– Вас пригощати? – поцікавився некромант. – Чи ми не знайомі? Старість не радість, усіх не згадаєш…

Зовні він був зовсім не зловісним. Поріділе сиве волосся, коротка борода, широкий, немов розплющений ніс, глибокі борозни зморшок на лобі і простий одяг навівали думки про вченого на заслуженому відпочинку, проте очі, що поблискували з-під кущистих брів, змушували наїжачуватися.

– Що робити з повернутими від Реха, ви не забули, – дивуючись власній нахабності, промовив Карі. – І ф'єрі позбавлятися вмієте. Може, вам і робити їх доводилося?

– Ох, молодь, молодь… Знання зберігаються в книгах, а спогади – в головах. Ви занадто молоді, а в мій час навіть найменша дитина знала, що робити з повернутими. Некроманта шукати треба, ось і все! Про ф'єрі і згадувати не варт – від хелли і смерті ніхто не застрахований. Ви тому сюди прийшли? Знову хтось повернувся? Чи потрібно прибрати ф'єрі? З останнім найпростіше – необхідно лише розірвати зв'язок… Зв'язок між нею і людиною, розумієте? Або вбити. Ці створіння дуже вразливі. Звичайно, якщо не працював майстер.

– Майстер? Чи майстриня? Як ваша внучка?

– Кложена? – навіть не здивувався старий. – Вона – звичайна людина, хоча і зуміла передати магію дочці.