Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

На вулиці захльостує холодне повітря, різко обдаючи обличчя, і це допомагає хоч трохи отямитися. 
Захар ні на секунду не відпускає мене, скеровує до припаркованої машини і, відчинивши пасажирські двері, допомагає мені сісти, потім нахиляється, пристібаючи пасок, наче вважає, що я не впораюся сама.

- Сиди тут, не виходь, - каже він тихо, але наполегливо, немов я ще в змозі зробити щось нерозумне.

Я киваю, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. Захар перекидається кількома фразами зі своїми людьми, обходить машину і сідає за кермо. Він зачиняє двері, заводить двигун, і ми плавно рушаємо з місця, залишаючи позаду готель і весь жах, що трапився тут.

Кілька хвилин ми їдемо в тиші. Я притискаюся до сидіння, намагаючись тримати себе в руках. Нарешті не витримую:

- Дякую, Захаре. Я... не уявляю, що б зі мною було, якби ти не прийшов, - голос ледь чути, слова даються мені важко.

- Юля, - його погляд на мить ковзає до мене, і в цьому короткому погляді я бачу більше, ніж можу осмислити: гнів, занепокоєння, страх. - Чи варто мені говорити про те, що я тебе попереджав, чи обійдемося без нотацій? - він дає волю почуттям. Він шалено злий. Чесно кажучи, я теж. На себе насамперед. 

- Не треба. Я вчинила нерозумно. 

- Ти й гадки не маєш, що могло б бути, якби я запізнився хоч на хвилину.

Я мовчу, відчуваючи, як сором і розгубленість захльостують мене з головою.

Далі їдемо в тиші. Що ще сказати - не знаю.