Читати книгу - "Вибрані романи"

— А якщо Бог кличе його на цю дорогу?

— Ні-ні, Він його туди не кличе. Я знаю це краще, ніж ви, й, до речі, краще, ніж він сам. Це так прокидається в ньому чуттєвість...

— Але ж, сеньйоро...

— Так, він часто буває сумний, але смуток не свідчить про релігійне покликання. І про каяття теж. У чому він має каятись?

— Помисли Бога, сеньйоро...

— Помисли Бога очевидні. А наміри мого Раміро темні. Зробіть так, аби він їх викинув із голови. Він народився, щоби стати батьком і зробити мене бабусею!

— А ви вже готові стати бабусею?

— Так, готова!

— Але як тисне на вас тягар провини! Скиньте його зі себе... Ви вже сто разів мені казали, що позбулися цієї поганої думки...

— Не можу, падре, не можу! Хоч би вони, мої діти, — бо вони мої діти, мої справжні діти, — хоч би вони не довідалися про це, хоч би вони не довідалися, падре, хоч би вони не здогадалися...

— Заспокойтеся, сеньйоро, ради Бога, заспокойтеся... і відкиньте ці побоювання... цю спокусу диявола, я вже вам казав сто разів... Будьте тією, ким ви є... тіткою Тулою, яку ми всі знаємо і шануємо, якою захоплюємося... атож, захоплюємося...

— Ні, падре, ні! Ви ж бо знаєте! Я всередині зовсім інша...

— Але ви повинні це приховувати...

— Так, мені треба це приховувати, так. Але є дні, коли мені хочеться поєднатися з дітьми, зі своїми дітьми...

— Авжеж, це ваші діти!

— Атож, я мати, так само, як ви... отець.

— Облиште це, сеньйоро, облиште...

— Мені хочеться зібрати їх усіх і сказати їм, що все моє життя було брехнею, помилкою, крахом...

— Ви обмовляєте себе, сеньйоро. Ви не така, ви зовсім інша... ви та, яку ми всі знаємо... тітка Тула...

— Я зробила його нещасним, падре. Я примусила його спіткнутися двічі. Один раз із моєю сестрою, а другий — з іншою...

— Спіткнутися?

— Спіткнутися, так! І це сталося через мою гординю!

— Ні, через любов, справжню любов...

— Через моє самолюбство, падре!

І вона гірко заплакала.

Розділ двадцятий

Їй пощастило прогнати з голови племінника його аскетичні химери, і почала пильно стежити, коли до нього прийде перше кохання. «Пильнуй, сину, — казала йому вона, — і не поспішай, бо коли ти скомпрометуєш дівчину, то вже не зможеш її покинути...»

— Але ж, мамо, справа не в тому, чи скомпрометую я її чи ні... Справа в тому, що треба спробувати...

— Ні, жодних спроб. Жодних таких заручин. Жодних «мені треба ближче її пізнати». Усе має бути серйозно...

Насправді тітка Тула вже зробила вибір і мала намір лагідно переконати Раміріна, щоби він обрав ту, яка припала до вподоби їй, — Каридад.

— Мені здається ти накинув оком на Кариту, — сказала вона йому одного дня.

— Пхе!

— А вона на тебе, якщо не помиляюся.

— А ти на обох — мені так здається.

— Я? Це ваша справа, сину мій, ваша справа...

Але вона все ж таки звела їх докупи й домоглася, щоби вони одружилися якомога раніш. «І нехай вона приходить сюди, —.сказала, — і ми житимемо всі разом, місця вистачить на всіх... У мене буде ще одна донька!»

І коли вона привела Кариту додому як дружину свого племінника, то саме вона стала її найдовіренішою співрозмовницею. І саме в неї вона намагалася випитати найінтимніші таємниці свого небожа.

Від початку вона наполягла, щоби та зверталася до неї на «ти» й називала її матір’ю. І рекомендувала їй піклуватися про найменшу із сестер, лагідну, спокійну й сором’язливу Маноліту.

— Знаєш, Каридад, — сказала вона їй, — ти стався з особливою уважністю до цієї бідолашки, невинної й дуже слабенької, і доброї, як хліб.

— Але ж ця бідолашка майже не сміє заговорити... і ходить по дому майже нечутно... Таке враження, ніби вона соромиться потрапляти нам на очі...

— Так, так, так воно і є... Я доклала чимало зусиль, аби вселити їй впевненість у собі, та коли вона не поруч зі мною, не тримається за мою спідницю, то не знає, як їй бути і що робити. Нічого дивного, адже її вигодувано із соски!

— Вона працьовита, слухняна, послужлива, але розмовляє так мало!.. І я ніколи не чула, щоби вона сміялася!..

— Вона іноді сміється, коли перебуває на одинці зі мною, бо стає зовсім іншою, Маноліта... тоді вона воскресає... І я намагаюся підбадьорити її, втішити, й вона мені каже: «Не докладай надмірних зусиль, мамуню, бо така я є... і мені зовсім не сумно...»

— Але ж вона видається сумною...

— Справді, вона такою видається, але я тепер думаю, що насправді вона не сумна. Бо навіть я, якою я тобі здаюся, Карито, сумною чи веселою?

— Ви, тітко...

— Що означає це «ви» та «тітко»?

— Пробач, мамо, ти пробач... я не знаю, сумна ти чи весела, але мені здаєшся веселою...

— Я здаюся тобі веселою? Так воно і є!

— Принаймні мене ти розвеселяєш...

— Для того Бог і посилає нас у цей світ, аби ми розвеселяли інших.

— Але щоби розвеселяти інших, треба й самій бути веселою...

— Або ні...

— Як-то ні?

— Ніщо так не звеселяє нас, як промінь сонця, а надто коли він падає на зелене листя дерева, а промінь сонця не є ні веселим, ані сумним, і хто знає... можливо, його спалює власний вогонь... Промінь сонця звеселяє тому, що він чистий; усе чисте звеселяє і приносить радість... І бідолашна Маноліта має звеселяти тебе, бо вона чиста...

— Справді так! І ці її очі, що здаються...

— Вони здаються двома тихими ставками між зеленими кронами дерев... Я часто в них дивилася і зблизька. І не знаю, звідки вона взяла такі очі... Не від своєї матері, бо та мала очі сухотні, скаламучені лихоманкою... І не від свого батька, бо в того...

— А знаєш, на чиї схожі очі Маноліти?

— На чиї? — запитала Хертрудіс із тремтінням у голосі.

— Та це ж твої очі!..

— Може бути... може бути... Я ніколи їх не роздивлялася надто доскіпливо й не можу подивитися на них ізсередини, але може бути... може бути... Принаймні, я навчила її дивитися.