Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

Без сумніву, усі ці облави, арешти й конфіскації не були «самодіяльністю» місцевих органів. Це було виконання інструкцій, виданих на найвищому рівні і з певною метою.

Наявність цієї мети виступає і в тому, що голодомор супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному ударі щось випадкове.

* * *

У найзагальнішому сенсі можна твердити, що відповідальність за ліквідацію «класового ворога» та придушення «буржуазного націоналізму» закорінена передусім у марксистських концепціях — точніше у тій формі, що їм надавала більшовицька партія і Сталін особисто.

Мотиви, якими керувалися практичні виконавці партійних рішень, були різними. Прийняття ними ідеї «класового ворога», звичайно, звільняло їх від будь-яких людських почуттів. Якщо когось і мучили докори сумління, то фанатична відданість «партійній лінії» часто переважала. До того ж недостатньо ретельні виконавці наказів у будь-який момент могли стати жертвами чергової чистки (до речі зазначимо, що покірне виконання наказів не служило виправданням на Нюрнберзькому процесі). В деякому разі навіть ті, що подібно до Косіора чи Чубаря висловлювали впевненість, що політика Москви викличе катастрофу, все ж активно втілювали її.

Що ж до особистої вини Сталіна (Молотова, Кагановича, Постишева та інших), то, як і у випадку відповідальності Гітлера за єврейську катастрофу, ми не можемо засвідчити її документально. Якщо ж припустити, що Сталін наказував проводити надмірні реквізиції, не знаючи про дійсний стан речей, то це буде суперечити тим досить переконливим міркуванням, до яких ми вдавалися вище. Хоча б те, що іноземним журналістам заборонили відвідувати райони голоду, свідчить про мовчазне визнання владою того, що відбувалося.

Ми можемо підсумувати справу так:

1. Причиною виникнення голоду було встановлення надзвичайно високих реквізиційних норм Сталіним та його поплічниками.

2. Партійне керівництво в Україні від самого початку давало зрозуміти Кремлеві, що ці норми були над міру високі.

3. Виконання норм проводилося в життя, аж поки не почався голод.

4. Українські провідники повідомляли про це Сталіна та його оточення і не були у цьому одинокими.

5. Реквізиції разом із тим тривали.

Це основні моменти, які можна підсилити додатковими:

6. Хлібні пайки, хоч і низькі, існували в містах, але нічого подібного не було зроблено для сіл.

7. Зерно було на складах у районах голоду, проте його не дозволяли видавати селянам на їхні потреби.

8. Влада забороняла селянам діставатися до міст і всіляко перешкоджала цьому.

9. Російсько-український кордон ретельно контролювався, аби не допустити надходження харчів у голодуючі райони.

10. Факт існування голоду підтверджували свідки: високопоставлені радянські працівники, місцеві активісти, іноземні спостерігачі та самі селяни. Одначе будь-яка згадка про голод жорстоко переслідувалася всередині країни; за кордоном радянські дипломати дістали інструкції заперечувати існування голоду. Протягом довгих років це явище не визнавалося офіційними істориками, хіба що у деяких белетристичних творах робилися натяки на нього.

Єдиним можливим виправданням для Сталіна та його поплічників могло б бути те, що вони не знали про голод. Але їм було чудово відомо і про те, що укази 1932 р. викличуть катастрофу, і про те, що голод почався, і про його масштаби, і про райони, де він лютував. Останні якось дивно збігалися з територіями України та Кубані, де велася організована Москвою кампанія проти місцевого націоналізму. Отож завданням уряду було, не гребуючи ніякими засобами, зламати дух найнепокірніших верств, невдоволених колективізацією. А що ж до самої партії, то чергова кампанія слугувала прекрасною нагодою для виявлення та усунення елементів недостатньо дисциплінованих, схильних до «буржуазно-гуманістичних» почуттів.

Таким чином, встановлено безперечні факти, а мотиви, що до них призвели, лежать у річищі усієї сталінської політики. Тому суд історії не може оголосити іншого вироку для радянського режиму, крім карної відповідальності. Більше того, багатолітню мовчанку Радянського Союзу з цього приводу належить розцінювати як співучасть або виправдання.

Епілог: Наслідки

Наступні наші міркування охоплюють півстоліття радянської історії, що минуло з того часу, а в певному сенсі й світової історії.

Соціально-політична система, сформована на початок 1934 р., коли XVII з'їзд партії охрестили «з'їздом переможців», продовжувала існувати. Однопартійна ленінська держава, колективне сільське господарство пройшли крізь різні фази, але залишилися без змін. Отож зосередимося на деяких ключових явищах зазначеного періоду.

Події, що сталися під час «Великого терору» 1936–1938 рр., висвітлені нами в іншій книзі, хронологічно були найближчими до щойно описаних.

Погляд Бориса Пастернака на ці події (у «Докторі Живаго»), безперечно, досить спрощений, і все ж треба погодитися з ним у тому розумінні, що «колективізація була хибним заходом, але помилок не визнавали. Щоб приховати правду, потрібно було відучити людей усіма засобами тероризму від звички думати й оцінювати самими, примусити їх бачити те, чого не було, стверджувати протилежне тому, що їхні очі казали їм. Це пояснює безпрецедентну жорстокість єжовщини».

На відміну від 1930–1933 років новий терор тяжко вдарив по партійно-урядовому керівництву, і саме в цьому полягає його основна риса. Але в контексті цієї книги зробимо наголос на дальших стражданнях селянства.

Тисячі так званих куркулів на той час перебували у «спецпоселеннях», переважно засуджені на 10 років за різними звинуваченнями — від шпигунства та саботажу до розробки планів збройних повстань. Але інші селяни теж сильно потерпіли: ті, хто вибився у «нову сільську еліту», притягали їх тепер до відповідальності за те, що вони, мовляв, могли бути невдоволені колективізацією. Саме селяни складали основну масу заарештованих. Один в'язень зазначає, що в тюрмі «Холодна Гора» селяни переважали від вересня 1937 до грудня 1938 р. Їх звичайно жорстоко били, до їхніх камер підсаджували провокаторів, котрі підказували, які «визнання» їм слід зробити, після чого звозили до таборів, звідки рідко хто повертався. Багатьох страчували. З понад 9 тис. трупів у масових похованнях початку 1938 р., віднайдених пізніше у Вінниці, близько 60 % були селяни.

У цей період «лінія» була така: селянам загалом належало викривати колгоспних голів та інших членів свого керівництва, не кажучи вже про найближчих сусідів, хоч таке бувало й раніше. Іноді сам голова викривав членів свого правління, ті — бригадирів і т. д. Заарештовували звичайно на підставі «саботажу». У другій половині 1937 р. проходили сотні «процесів» у сільських округах, де обвинуваченими виступали місцеві комуністи та рядові колгоспники. Рой Медведєв пише, що «звичайно притягали до суду урядовців одного рівня скрізь,