Читати книгу - "Містер Мерседес"

мамі з сестричкою туди безпечно йти. Якщо він спробує грохонути цей

концерт, хлопці Ларрі запопадуть його раніше, ніж він дістанеться дверей.

Джером усміхається:

— Класно.

— Пошукай, що ти ще можеш знайти. Націлюйся на суботу й неділю, але не

нехтуй і наступним тижнем. І на завтрашній день зверни увагу також, тому

що…

— Тому що вікенд починається у п’ятницю. Втямив.

Джером зайнятий. Ходжес виходить до кухні, подивитися, як там ведеться

Холлі. Те, що він бачить, заморожує його на місці. Поряд із позиченим

ноутбуком лежить червоне портмоне. Розсипані по столу валяються кредитні

картки, посвідчення особи, платіжні квитанції Дебори Хартсфілд. Холлі, вже на третій сигареті, тримає в руці «МастерКард», вивчаючи її крізь

марево блакитного диму. Вона кидає на нього такий погляд, що є одночасно

зляканим і викличним.

— Я лише намагаюся знайти її поганий-гівняний пароль! Її сумочка висіла

на спинці стільця в її кабінеті, а гаманець у ній лежав просто згори, от

я його й поклала собі до кишені. Тому що інколи люди тримають свої паролі

в гаманцях. Особливо жінки. Мені не потрібні її гроші, містере Ходжес. Я

маю власні гроші. Я отримую фінансове утримання.

«Фінансове утримання, — думає Ходжес. — Ох же ж, Холлі».

Очі в неї бринять слізьми, і вона знову кусає собі губи.

— Я ніколи не краду.

— Гаразд, — каже він. Він думає, чи не поплескати її по руці, але

вирішує, що наразі це може бути погана ідея. — Я розумію.

І, Господи-Ісусе, хіба це аж така велика херня? На додаток до того лайна, якого він уже встиг набратися відтоді, як той клятий лист упав крізь його

поштову шпарину, поцупити портмоне мертвої жінки — це дрібний дріб’язок.

Коли все це випливе — а воно обов’язково так станеться — Ходжес скаже, що

сам його забрав.

Холлі тим часом ще не закінчила.

— У мене є моя власна кредитна картка, і гроші в мене є. У мене навіть є

банківський рахунок. Я сама купую відеоігри та програми для мого

«айПада». Я купую одяг. А також сережки, які мені подобаються. У мене їх

п’ятдесят шість пар. Я також сама собі купую сигарети, хоча вони тепер

стали дуже дорогими. Можливо, вам буде цікаво знати, що в Нью-Йорку пачка

сигарет тепер коштує одинадцять доларів. Я намагаюся не бути тягарем

через те, що не можу працювати, і вона каже, що я не тягар, але я знаю, що я тя…

— Холлі, припиніть. Прибережіть усе це для психотерапевта, якщо він у вас

є.

— Звичайно, я маю психотерапевта. — Вона спалахує похмурим оскалом на

непіддатне віконце пароля в ноутбуку місіс Хартсфілд. — Я йобнута, ви

цього хіба не помітили?

Ходжес вирішує проігнорувати останнє зауваження.

— Я шукала якийсь уривок паперу з записаним на ньому паролем, — каже

вона, — але такого там не знайшлося. Тоді я спробувала її персональний

номер соцзабезпечення, спершу прямо, потім задом наперед. Те саме

проробила з кредитними кратками. Я навіть пробувала коди безпеки

кредитних карток.

— Є ще якісь інші ідеї?

— Парочка. Залиште мене саму. — Коли він уже виходить з кухні, вона

гукає: — Я вибачаюся за дим, але це насправді допомагає мені думати.

21

Поки Холлі надривається в кухні, а Джером робить те саме в його кабінеті, Ходжес, вмостившись у кріслі «Лей-Зі-Бой», задивився на пустий екран

телевізора. Погане це місце, можливо, найгірше з усіх місце. Логічна

частина його мозку розуміє, що у всьому, що сталося, винний Брейді

Хартсфілд, але сидіння тут, в цьому «Лей-Зі-Бої», де він провів так

багато банальних, насичених телепередачами післяобідніх годин, почуваючись нікчемним, відірваним від самого свого єства, яке він

сприймав як належне впродовж усього трудового життя, позбавляє логіку

будь-якої сили. Що вповзає потай на її місце — це жаска думка: він, Керміт Вільям Ходжес вчинив злочин халтурної поліцейської роботи, таким

чином підбадьорюючи й допомагаючи Містеру Мерседесу. Вони з ним зірки

реаліті-шоу «Білл і Брейді вбивають певних леді». Тому що, коли Ходжес

озирається назад, схоже, там дуже багато жертв, які є саме жінками: Джейні, Олівія Трелоні, Дженіс Крей і її дочка Патриша… плюс Дебора

Хартсфілд, яку, можливо, було отруєно, а не вона сама себе отруїла. «Ах,

— думає він, — я сюди навіть не додав Холлі, яка, цілком можливо, з

усього цього випірне ще більш грандіозно йобнутою, ніж та Холлі, яка в це

була пірнула — якщо вона не знайде пароля… або якщо вона його таки

знайде, а там, на мамциному комп’ютері, не виявиться нічого, що могло б

допомогти нам знайти її сонячного хлопчика. А й справді, наскільки висока

ймовірність такого?»

Сидячи тут, в цьому кріслі — розуміючи, що йому варто встати, але поки що

нездатний поворухнутись — Ходжес думає про те, що його власний руйнівний

каталог жінок сягає навіть далі. Його колишня дружина стала колишньою

небезпідставно. Роки його майже алкоголічного пияцтва зіграли в цьому

свою роль, але для Коріни (яка сама любила потягнути пару-трійку

келишків, та й зараз, мабуть, любить), не головну. Там була та

холодність, яка спершу прокралася в тріщини їхнього шлюбу та врешті-решт

заморозила його цілком. Там було те, як він її віддаляв, запевняючи себе, що це заради її ж добра, бо так багато з того, чим він займався, було

мерзотним і гнітючим. Як він десятками способів — подеколи жорстких, подеколи м’яких — давав їй зрозуміти, що в перегонах між нею і його

роботою Коріна Ходжес завжди приходитиме другою. А щодо його дочки… ох.

Бігме. Еллі ніколи не забуває надіслати йому вітальну листівку на день

народження і на Різдво (хоча листівки на Валентинів день перестали

приходити років з десять тому), ну й ще суботній вечір лише зрідка

обходиться без її формального телефонного дзвінка, але бажання побачитися

з ним вона не виказувала вже пару років як. Що насправді говорить усе, що

потрібно сказати про те, як він спаскудив ці стосунки.

Його думки пливуть до того, якою гарною вона була ще дитиною, з отими її

веснянками та гривкою рудого волосся — його маленька морквинка. Вона

кидалася до нього по коридору, коли він повертався з роботи, і стрибала, знаючи, що він кине будь що, що тримає в руках, і підхопить її. Джейні

казала, що обожнювала «Бей Сіті Роллерз», а в Еллі були