Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— На плацу тренувань.

— Поспішав випробувати свої нові мечі? Правда? А не подумав її зняти перед тренуваннями? — зітхнула вона. — Схоже, що ні. Але ця дірка — не від зброї, — заявила.

— Ні, — прошепотів він. — Я впав.

— Авжеж. Знімай її, давай. І біжи до тітки Фатре, нехай дасть кошик з інструментом для шиття. Той, святочний. Скажи, що просить тітка Ентоель.

Він побіг стрімголов, ледве вона допомогла йому стягнути із себе паси та верхні шати. Ентоель, так її звали, дивне ім’я, не іссарське, що лише збільшило його замішання. Найохочіше він би й узагалі туди не повертався, але не міг кинути в неї кхандаву, а пояс із мечами зараз був важливішим за всі скарби світу. Невідомо, що було б гіршим: встати без урочистого одягу перед тіткою Ка’едлою, яка опікувалася в родині всіма дітьми, чи з’явитися завтра на плацу тренувань перед майстром Ведаллом без нових мечів.

Тітка Фатре була невеличкою пухкою жінкою, яка мешкала в приміщенні, найближчому до центральної кімнати садиби. Скільки він себе пам’ятав, була милою з кожним із дітей, сприймала їх як власних: завжди всміхнена та балакуча. Вміла розповідати найкращі історії, які він тільки чув, і навіть якщо це були історії про битви з демонами, що прибули разом із Небажаними з безодні поза світом, усі діти слухали їх, відкривши рота.

Вона припинила усміхатися, коли почула його прохання.

— Тітка Ентоель? — запитала, уважно дивлячись на нього. — І що ти робив у підвалах?

Він похитав головою, не в силах видавити ані слова. За мить вона віддала йому малий кошик, наповнений котушками з шовковими нитками, голками та наперстками. Вираз її обличчя був дивним.

— Іди. Тітка Ентоель — найкраща швачка, яку я знаю. Зашиє тобі будь-що, буде виглядати як нове.

Коли він повернувся до підвалу, вона чекала на нього в тому самому місці, де він її залишив. Дещиця світла, що падало крізь причинений лаз, перетворювала її на чорну пляму в царстві тіней.

— Ти вже? — на світлому обличчі блиснули вкриті більмами очі. — Мені знадобиться твоя допомога.

— Так, тітонько?

— Діра йде через струмок та крило птаха. Прошу, знайди мені блакить.

— Блакить?

— Небесну, — несподівано мило усміхнулася вона.

Він подав їй котушку небесно-блакитної нитки. Безпомилковим рухом вона вставила її в голку, обережно намацала дірку. А потім — і він лише через деякий час зрозумів, що саме бачить, — її рука, що тримала голку, почала танцювати. Рух за рухом, рівнесенько, дірка почала зникати, прихована в новій хвилі на поверхні вигаптованого струмка. Це було схоже на чари.

— Тепер червоний та коричневий. Я не запитала, як тебе звуть.

— Йатех, тіточко.

— Красиво. Мені завжди подобалося це ім’я. Як твої сестра та брат?

Його не здивувало це запитання, в роді всі знали одне одного та могли згадати ступінь спорідненості.

— Вернеан пішов із дядьком та кузенами до північних печер. Вчитиметься кувати мечі. А Деана опікується малими дітьми.

— Вона й сама ще дитина. Ти відчуваєш гордість через свої нові мечі?

— Так, — він мимоволі усміхнувся.

— Будь обережним із ними. Вони насправді гострі.

Він кивнув, не в змозі відвести погляду від її долонь. На крилі птаха з’явилося нове перо, червоне всередині, буре на краю. Дірка сховалася під дещо зміненим візерунком.

Жінка швидким рухом відкусила нитку, кілька разів пройшлася долонею по тканині й широко усміхнулася.

— Тепер ніхто не повинен здогадатися, що тут колись була діра. Простягнула руку й розкуйовдила йому чуприну. Він завмер, незвиклий до таких жестів. Майже висмикнув з її рук кхандаву, швидко нахилився й підняв пояс із мечами. Два кроки назад — і опинився поза її руками.

— Прийдеш ще мене провідати?

Поставила це питання якось дивно, м’яко та невпевнено.

— Так, — збрехав він швидко, щоб уже попрощатися з нею. — Напевне, прийду.

Звісно, не мав наміру повертатися. Якби хтось довідався, що він розмовляв із оґалевою, став би посміховиськом для всіх дітей роду. Крім того, тут, унизу, було страшно і якось душно, незважаючи на панівний холод. Виходячи з підвалу, він зупинився й озирнувся. Сліпа жінка стояла нерухомо. Якусь мить йому здавалося, що в тінях за її спиною він бачить когось іще, невисоку худорляву фігуру. Блимнув — і тінь зникла. Жінка ворухнулася і простягнула долоню. З її пальців…

…вирвалося світло. Воно було всюди, пробивало його наскрізь, кожну його частку, кожен спомин. Він відкрив рот для крику.

Коли прийшов до тями, вона сиділа навпочіпки на верхівці бархана. Він не бачив очей, обличчя, деталей одягу — лише абрис постаті. Тінь, яка переслідувала його у споминах, влізла також і до світу реальності.

Він відвернувся й виплюнув рештки скорпіона. Не відчував ані губ, ані язика. Обережно підвів долоню й торкнувся обличчя. Мав враження, що хтось приклав до нього гарячий компрес. Припухлість навколо губ підіймалася аж до очей, ніс, здавалося, тонув у заглибленні, яке утворювали роздуті щоки, губи нагадували шматки розвареного м’яса. Але попри те, що там усе палало вогнем, не відчував тих місць, яких торкався.

Щось було не так. Він хитнув головою, намагаючись зрозуміти, що саме. Сонце — зрозумів за мить. Сонце було вже на другому боці неба, воно саме ховалося за найближчим барханом. Це означало, що він пролежав тут цілий день під безжальним промінням, яке за кілька годин могло вбити навіть здорового сильного чоловіка. А він досі був живий.

Фігура на дюні ані здригнулася, хоча він виразно подавав ознаки життя. Він намагався покликати її, але горло не хотіло слухатися. Раптом дівчина підвела голову й почала вглядатися у верхівку протилежного бархана. Тільки тепер він помітив її обличчя. Звичайне, повсякденне, наче поза категорією краси чи бридкості. Обличчя, яке неможливо було запам’ятати, якщо хтось не витатуює його собі на внутрішній поверхні повік. Очей він і надалі не бачив, їх затіняв рівно підрізаний чубчик, що спадав на чоло.

Він глянув туди, куди дивилася вона. З-за бархану з’явилися чотири постаті, лише чоловіки. Затрималися на верхівці, розглянулися, нарешті один із них помітив його й щось гортанно крикнув, тицяючи пальцем. Потроху, ледве утримуючи рівновагу, вони почали спускатися схилом.

Він дивився на них не ворушачись, не жестикулюючи. Були напівголі, носили лише штани із сірої тканини та шкіряні мокасини. Їхні торси вкривали малюнки ящірок, змій, скорпіонів, пустельних