Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Ще дереворубом Осман одружився з дівчиною з Кладаня, звалась Еміною і затиналася, бідолашна. Привіз її в Сараєво, від чого в нещасної ще більше язик заплітався. Велике місто, великий страх. Коли Осман ішов рубати ліс, його не було по десять днів, а Еміна залишалася з його матір’ю та батьком, старими, але норовистими людьми. Особливо батько не міг змиритися, що в його дім приведено ущербну невістку. А з матері що взяти — хотіла догодити чоловікові, то й почала водити Еміну по околиці, щоб їй вроки зняли, поїла її чудотворними водами, годувала скаженими грибами, щоб Еміна нормально заговорила. Але все було дарма. Ти, мій Енвере, цього не зміг би пригадати, та були дні, коли Османова дружина не могла ані слова докупи скласти. Ми, діти, прикладали вуха до стіни їхнього будинку, щоб почути, як Мінка-заїка по хаті клопів лякає. Так чомусь говорилося. Вона плакала і силкувалася вимовити Боже ім’я, бо Османів старий казав, що тут шайтан втрутився, не інакше, і якщо вона не здатна Аллага закликати, треба викинути її з дому.

Геть інша історія була, коли Осман повертався з Олова. Тоді батько й мати заспокоювалися і затихали, такі добрі були до невістки, що добріше й не буває, стара сама підносила їй страву і вдавала, буцім не дозволяє ходити по воду. Щоб не застудилася, бува. Насправді вони боялися Османа, він єдиний приносив гроші в дім, з Еміною одружився з кохання, що не зів’яло і за два роки, тож старі батьки пильнували, аби не зауважив син, що вдома коїться, поки його нема. Невістка нічого не розкаже, бо як би могла, коли й на простіших фразах перечіпається. Не знали, що наодинці з чоловіком Еміна дзенькотіла, як потічок, аж Осман раз по раз легенько ляскав її по руках: «Дай же сказати, дурненька!». А вона сміялася і не дозволяла йому й слова вставити. Ось як було, тільки вона йому так і не розповіла ніколи, що з нею роблять, коли він іде в Олово.

Невдовзі по тому, як Осман зробився штрасенмайстром, Еміна завагітніла. Була зима, снігу насипало по горло, а вони лежали в ліжку й грілися. «Що, як не народжу тобі сина?» — запитала вона. «Що, коли цей сніг ніколи не розтане через таке твоє запитання?» І що ж, сніг розтанув, настала і проминула весна, а Еміна у Благословенну ніч, Лейлят аль-Кадр, почала родити. У сутінках відійшли їй води, після цього почалися нескінченні муки, сповнені сухих сліз і криків, яких не чуло людське вухо, — але не дай Боже побачити те лице породіллі. На ньому читалося кожне волання мучениці, від першого до останнього Еміниного тієї ночі. Стара повитуха на ім’я Меджида схилилася близько півночі їй між ногами. Коли її вивели, казала Осману: «Допомогти їй я не зможу, перевернулася дитина впоперек і не виходить. Усе в Божих руках».

Посеред ночі він побіг містом, гукав під одними ворітьми, під другими, піднімав людей з-за столу, йому казали: «Чого горлаєш, шайтане, в таку ніч!». І втягували голови в плечі, коли чули, про що йдеться, адже жінок, досвідчених у такій справі, знайти нелегко. Проте таки знайшлося двоє: Фатіма, бабця, якій давно перевалило за вісімдесят і яка прийняла в світ половину Джіджіковця, Мейташа й частину Вішника, та циганка Джулізара, молода й сильна жінка без власних дітей. Він привів їх додому, а сам думав тільки про те, чи жива ще його Еміна.

У Благословенну ніч Осман тричі зрікся своєї дитини, подумки благаючи Аллага, щоб зглянувся над його жінкою.

Вже й розвиднювалося, коли Джулізара видерла на світ Емінину дитину. Шматок м’яса, помережаний жилами, і неясно було, де там руки, а де ноги. Синій камінь на дні потоку. «Дитя мертве», — мовила циганка, але тут його вихопила стара Фатіма — і витрясла з дитини смерть. Одні кажуть, що зробила це миттєво, інші — що їй аж півгодини знадобилося. У смерті немає відчуття часу.

Що то за знак, коли у Благословенну ніч у тебе народжується донька? На це, як і на будь-яке інше питання, у смертних знайдуться різні відповіді. Якщо добру вдачу мають, побачать у цьому щасливий знак. Якщо таку, як в Османового батька — тоді скажуть, що Аллаг не хотів ані цієї дитини, ані її матері. Мабуть, таки перші мають рацію, бо й місяця не минуло, а Османів батько з душею розпрощався. Не хворів, ось лише перед п’ятничною молитвою запаморочилось йому в голові перед Беґовою мечеттю, люди думали, що то сонце напекло, і поки хтось побіг принести води, він і відійшов. Не варто тужити, коли Господь забирає до себе чиюсь душу, це для невіруючих вона мертва, хоч насправді переселилася в інший світ; але є люди, про чию смерть кажеш легко, є й інші, про них ніяк не вдається сказати. Про Османового батька говорилося легко.

«Добре ж тобі, Османе, ведеться за Австрії! — говорили в місті. — Спершу посаду отримав, а тепер дитина народилася». — «Ну, Бог свідок, у народженні дитини цісарської заслуги нема, а щодо решти я тобі чесно скажу: як на мене, геть нікудишня ця Австрія!» — «Чого ж вона, Османе, нікудишня?» — «Дуже просто: нікудишня, бо ось у мене в кишені двадцять крон, а що ж це за часи, коли я таке багатство маю!»

Переповідалося цю розмову як анекдот, врешті, не відаю, чи й була насправді, та якщо й ні, хай усі знають, що напочатку там ім’я Османа стояло. Згодом я чув, як слова ці різним людям приписували, набралося їх бозна-скільки, і тих, на чий характер це було схоже, і тих, кому зовсім не пасувало. Османа ніби сонце осяяло, коли народилася донька, а люди довго не могли збагнути, через дитину це чи через щось інше.

А насправді після пережитих у Благословенну ніч страждань Еміна більше ніколи не затиналася. Для нього це був знак. Весь морок, що він у собі носив, — стільки само, як і в кожної людини, — з Османа витік. Ще й тридцяти років не мавши, він уже знав, що помре щасливим.

Еміна більше не могла мати