Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

— Звичайно, суспільство моїх дій не схвалює, але мій злочин є в першу чергу злочином проти умовностей суспільства. Мої гості вмирають тільки аж у кінці, коли вони мені надокучають. Завжди захопливо спостерігати їх розчарування.

— Розчарування? — здивовано перепитав Мікаель.

— Авжеж. Розчарування. Вони думають, що виживуть, якщо мені догоджатимуть. Вони підладжуються під мої правила. Починають довіряти мені, встановлювати зі мною дружні взаємини і до останнього сподіваються, що дружба чогось варта. Розчарування виникає, коли вони раптом виявляють, що їх обдурили.

Мартін Ванґер обійшов навколо столу й обіперся на сталеву клітку.

— Тобі, з твоїми міщанськими умовностями, ніколи цього не збагнути, але головний інтерес полягає в плануванні викрадення. Тут не можна діяти імпульсивно — хто так чинить, завжди попадається. Це ціла наука, в цьому ділі треба враховувати тисячу деталей. Мені треба знайти здобич і дізнатися про її життя геть усе. Хто вона? Звідкіля? Як я можу до неї добратися? Як мені треба триматися, щоб опинитися із здобиччю сам на сам, не розкривши свого імені, щоб воно не виявилося потім у якому-небудь поліцейському розслідуванні?

«Припини», — подумав Мікаель.

Мартін Ванґер обговорював викрадання і вбивства майже в академічному стилі, мовби викладав свою особливу точку зору з якогось езотеричного теологічного питання.

— Тебе це справді цікавить, Мікаелю?

Він нахилився і поплескав Мікаеля по щоці. Його дотик видався обережним, майже ніжним.

— Ти ж розумієш, що закінчитися це може тільки одним. Ти не проти, якщо я закурю?

Мікаель помотав головою.

— Можеш навіть пригостити мене сигаретою, — відповів він.

Мартін Ванґер задовольнив його бажання. Він запалив дві сигарети й обережно вклав одну з них Мікаелеві між губи, дав йому затягнутися і вийняв.

— Дякую, — автоматично сказав Мікаель.

Мартін Ванґер знову засміявся:

— От бачиш. Ти вже почав пристосовуватися до принципів покірливості. Я тримаю твоє життя в своїх руках, Мікаелю. Ти знаєш, що я можу вбити тебе будь-якої миті. Ти благав мене трохи поліпшити якість твого життя і вдався для цього до раціонального аргументу, додавши трохи лестощів. І дістав винагороду.

Мікаель згідливо кивнув. Його серце калатало майже нестерпимо.

О чверть на дванадцяту Лісбет Саландер, перегортаючи сторінки, пила воду зі своєї пластикової пляшки. На відміну від Мікаеля вона не похлинулася, а лише витріщила очі, виявивши ще одну прив’язку.

Клац!

Протягом двох годин вона переривала журнали, призначені для персоналу концерну «Ванґер» в усіх кінцях світу. Головний журнал називався просто «Інформація про підприємство» і був прикрашений логотипом концерну — розмаюваним вітром шведським прапором на флагштоку у вигляді стріли. Журнал був явно випущений рекламним відділом штабу концерну і вселяв співробітникам переконання, що всі вони є членами однієї великої родини.

Під час спортивних канікул, у лютому 1967 року, Хенрік Ванґер зробив широкий жест, запросивши п'ятдесят службовців головного офісу поїхати з сім ями на тиждень покататись на лижах до Хер’єдалена.[58] Це було знаком вдячності за виконану роботу, позаяк у попередньому році концерн добився рекордного результату. Групу супроводжував співробітник PR-відділу, котрий підготував репортаж із знятої для співробітників лижної бази.

Багато знімків із забавними підписами було зроблено під час катання з гори. Декілька штук зафіксувало вечірку в барі, де веселі, рум’яні від морозу співробітники піднімали перший або вже другий кухоль пива. Дві фотографії були зняті під час маленьких зборів, де Хенрік Ванґер оголосив сорокаоднолітню службовку офісу Уллу-Брітт Муґрен «Кращим співробітником року». Їй вручили премію в п’ятсот крон і скляну вазу.

Вручення премії відбулося на терасі готелю, вочевидь безпосередньо перед тим, як народ збирався знову рвонути в гори. На фотографії можна було побачити людей з двадцять.

З правого краю, прямо за Хенріком Ванґером, стояв чоловік зі світлим чубом. На ньому була темна стьобана куртка, виразно виділялися вставки на плечах. Позаяк журнал був чорно-білим, кольори залишалися таємницею, але Лісбет Саландер ладна була битися навзаклад, що плечі червоні.

Підпис під фотографією пояснював ситуацію:

«Крайній праворуч — дев’ятнадцятилітній Мартін Ванґер, який зараз вчиться в Уппсалі. Про нього вже говорять як про надію концерну».

— Ага, попався! — тихо сказала Лісбет Саландер.

Вона погасила настільну лампу і залишила журнали розкиданими по столу — цій суці Буділь Ліндґрен буде завтра чим зайнятися.

На стоянку Лісбет вийшла через бічні двері. На півдорозі до мотоцикла вона пригадала, що обіцяла повідомити охоронцеві, коли йтиме. Вона зупинилася і оглянула стоянку. Охоронець сидів з другого боку будівлі, а отже, назад їй доведеться йти навколо будинку.

«Наплювати», — вирішила вона.

Підійшовши до мотоцикла, вона увімкнула мобільний телефон і набрала номер Мікаеля. Її повідомили, що абонент за межами досяжності. Зате вона виявила, що Мікаель намагався телефонувати їй не менше тринадцяти разів між пів на четверту і дев’ятою. Останні дві години він не дзвонив.

Вона набрала номер стаціонарного телефону гостьового будиночка, але ніхто не відповів. Вона насупила брови, пристебнула сумку з комп’ютером, наділа шолом і завела мотоцикл. Шлях від головного офісу біля в’їзду в промисловий район Хедестада до острова забрав десять хвилин. На кухні горіло світло, але в будинку було порожньо.

Лісбет Саландер вийшла на вулицю і роззирнулася. Першою її думкою було, що Мікаель подався до Дірка Фруде, але вже з моста вона змогла переконатися в тому, що в будинку Фруде, по той бік води, світло погашене. Вона подивилася на годинник: за двадцять хвилин дванадцята.

Повернувшись у будинок, Лісбет відчинила гардероб і дістала комп’ютер, який зберігав дані з розміщених нею камер зовнішнього спостереження. Незабаром вона вже знала, як розвивались події.

О 15.32 Мікаель прийшов додому.

О 16.03 він вийшов у сад і пив каву. З собою в нього була папка, яку він вивчав. За проведену в саду годину він зробив три короткі дзвінки. Усі три до хвилини відповідали тим дзвінкам, на які вона не відповіла.

О 17.21 Мікаель пішов пройтися і був відсутній не більше п’ятнадцяти хвилин.

О 18.20 він підходив до хвіртки і дивився на міст.

О 21.03 він вийшов і більше не повертався.

Лісбет швидко прокрутила знімки з іншого комп’ютера, що показував хвіртку і дорогу перед вхідними дверима. Вона побачила, хто проходив повз протягом дня.

О 19.12 до свого будинку пройшов Гуннар Нільссон.

О 19.42 хтось проїхав у бік Хедестада в «саабі», що належав господарству Естергорд.

О 20.02 машина повернулася — вона їздила до кіоску чи на бензоколонку?

Потім нічого не відбувалося аж до 21.00, коли проїхав автомобіль Мартіна Ванґера. Трьома хвилинами пізніше Мікаель вийшов з будинку.

Трохи менше години по тому, о 21.50, у полі зору