Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Внутрішній розлад, глибокі суперечності в керівних колах Української революції, неможливість проведення узгодженої лінії не просто заважали темпам відродження Української Народної Республіки. Не давши їй хоч скільки-небудь зміцнитися, усталитися, вони ставили під загрозу результати масового руху, вели до непоправних внутрішніх конфліктів, від яких завойована неймовірними зусиллями й жертвами національна державність могла впасти й сама собою. А тут дедалі сильніше виявляли себе альтернативні сили, які прагнули до її свідомого повалення.

***

Осінь-зима 1918 р. стали не лише часом боротьби за відновлення республікансько-демократичного ладу, уособленого в УНР, а й місяцями рішучої активізації дій сил, які прагнули поновлення радянської влади. Хоча позиції більшовиків за час гетьманату й австро-угорської окупації були істотно підірвані, відродження підпілля все ж ішло невпинно й по висхідній лінії. Втім, не чекаючи закликів, спеціальних організаційних заходів, на дедалі вищий щабель піднімалася хвиля стихійних виступів проти офіційної влади, яка істотно хиталася й по-суті вже падала. І учасники цих виступів прагнули не просто повалення режиму, який зненависнів, вигнання з Батьківщини окупантів-терористів, а й не хотіли повернення на владний Олімп тих, кого вважали безпосередніми винуватцями жахливих випробувань, через які українці мусили пройти в 1918 р. Малися на увазі лідери нації, які підписавши Брестський мир, згодились на прихід в Україну окупантів, привели, зрештою, й до державного перевороту. То ж такі елементи ставали не під прапори Директорії, а вдавалися до радикальних дій, орієнтуючись на соціалістичні ідеї, реалізація яких пов’язувалася з торжеством влади рад. Її неуспіх на початку 1918 р. сприймався як перемога контрреволюційних сил, ворожих інтересам трудящих.

Певного психологічного імпульсу протинімецькій і протиурядовій боротьбі надали повідомлення про анулювання 13 листопада 1918 р. урядом В.Леніна Брестського мирного договору і блискавична зміна настроїв у середовищі окупаційних військ, внесення в їх життя організаційних і політичних зразків, запозичених з революційної практики радянської Росії — створення солдатських комітетів, солдатських рад, відмова явочним порядком підкорятися командуванню, ухвалення рішень про від’їзд на Батьківщину тощо.

Особливо стрімко події розвивалися в робітничих регіонах України. Так, уже 11 листопада розпочався загальний страйк у Катеринославі. Робітників підтримали студенти гірничого інституту. Було утворено Тимчасовий робітничий комітет, проведено вибори до Ради робітничих депутатів. У ніч на 19 листопада очолювані більшовиками дружинники Катеринослава обеззброїли гетьманську варту на робітничій околиці Кайдаки, на ст. Горяїнкове, а невдовзі зайняли Амур-Нижньодніпровський. Влада в цих районах кілька днів перебувала в руках робітників. Масове повстання на середину листопада охопило значну частину Катеринославської губернії. В Новомосковському, Верхньодніпровському, Олександрівському, Павлоградському повітах, більшій частині Катеринославського повіту повстанці розігнали гетьманську адміністрацію і варту й відновили Радянську владу[922].

11 листопада застрайкували робітники Харківського паровозобудівного заводу (а ще до того припинили роботу на ряді дрібніших підприємств міста). На спільному засіданні Харківського губкому та губ ревкому з представниками ЦК КП(б)У було прийнято постанову: „1. Основне завдання харківських органів у нинішній момент — захоплення влади у Харківському районі. 2. Рада, як орган повстання, має бути обрана негайно”. 22 і 23 листопада на харківських заводах пройшли вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів; більшовики одержали 66 депутатських місць з 90[923].

Знищували владу гетьмана та окупантів і пролетарі Донбасу. Уже на початку листопада 1918 р. робітничі загони під керівництвом більшовиків обеззброїли варту і розігнали гетьманську адміністрацію в Єнакіївському і Краматорському районах, у Дружківці. 18 листопада в Краматорську відбувся районний з’їзд Рад. За допомогою робітників Краматорська і Дружківки у листопаді відновили радянську владу трудящі Дебальцевого та інших міст і робітничих селищ Донбасу. Боротьба донецьких пролетарів за відновлення радянської влади ускладнювалася тим, що з Дону в Донецький басейн посунули білогвардійські з’єднання генерала П.Краснова, вдаючись у захоплених районах до кривавого терору проти робітників.

Повстанські загони, керовані губернським військово-революційним комітетом, 27 листопада оволоділи Полтавою. Однак, радянська влада протрималася в місті лише два дні. Отаман П.Балбочан, спираючись на підтримку німецьких військ, які перебували в Полтаві, придушив повстання.

Повстанський рух захопив і Правобережну Україну. В листопаді майже одночасно вибухнули повстання у Вінницькому, Балтському, Могилівському, Летичівському, Могилів-Подільському і Ямпільському повітах. 29 листопада окупанти й гетьманські війська були вибиті з Могилева-Подільського. У Летичеві було скликано селянський з’їзд, який одностайно оголосив повіт Летичівською радянською республікою. Головою ревкому було обрано місцевого селянина Л.П.Панасюка[924].

21 листопада 1918 р. повстанці роззброїли варту в м. Домбровиці на Волині. Влада перейшла до рук ревкому, очолюваного більшовиком О.Конончуком. Під керівництвом повітового більшовицького комітету і повітового ревкому (голова комуніст М.Пархомчук) ретельно готували повстання трудящі Овруцького повіту. В ніч на 1 грудня вони повели наступ на Овруч і після кількагодинного бою оволоділи ним. Наприкінці листопада очолювані Чуднівським ревкомом партизани повели наступ на губернський центр. Вони взяли Чуднів, села П’ятки, Троянів, Сангури[925].

Схожі процеси розвивалися й на Київщині, на півдні України. Так, у листопаді партизани Балтського і Ананьївського повітів розгромили гарнізони окупантів та загони гайдуків у районі Любашівки, Ананьєва, Жеребкова, Слобідки, Бірзули і разом з повстанцями Придністров’я здійснили похід на Роздільну й Тирасполь. У цих боях партизани захопили 3 тис. гвинтівок, кілька кулеметів і гармат. 24 листопада з Одеси в штаб армії Денікіна телеграфували: „Херсон, Миколаїв, Роздільна, Слобідка, Ананьєв загрозливі. Бірзула в руках повстанців. Наближення останніх може викликати в самому місті повстання. Сили опору мізерні”. Успішно діяли партизани і в інших місцях. 18 листопада за рішенням місцевої більшовицької організації партизанських загін розгромив варту і проголосив Радянську владу в с. Маяки на Херсонщині. Через деякий час маяцькі партизани допомогли відновити владу Рад в сусідніх селах — Білявці, Яськах, Граденицях, Троїцькому[926].

Однак боротьба сил, орієнтованих на радянську владу, була малоорганізованою, зусилля повсталих майже або мало координувалися, а відтак і успіхи виявлялися надто короткотерміновими і спорадичними.

З наближенням кінця 1918 р., в його останні дні приймались рішення, здійснювались кроки, які мали привести до тих чи інших результатів уже в наступному — 1919 р.

Здавалося, що роль „першої скрипки” могла зіграти Антанта. Перебуваючи в ейфорійному настрої після перемоги над Четверним союзом, вона з розмахом і статечно готувалася до опанування територіями найбільшої країни світу, в якій завирували революційні зміни. Поділивши колишню Російську імперію на зони, Україну „віддали” Франції. Злегка замаскувавши