Читати книгу - "Нарис загальної історії"

а це дискваліфікує критерії ефективності й адекватності для оцінки і залишається тільки критерій приємності та чутливості. Першим і останнім критерієм для оцінки витвору мистецтва стає чутливість, схвильована красивим, високим, жахливим, потворним, фантастичним, цікавим, інтригуючим, новим, дивовижним... Зважаючи на те, що чутливість може бути більш-менш сприйнятливою та добре натренованою, смак може стати професією.

Розумовий експеримент полягає в спробі відповісти на запитання: якщо припустити, що всі ці умови виконані, то чого слід очікувати в плані мистецького виробництва, наприклад живописного й скульптурного? Відповідь сама собою зрозуміла, і її легко перевірити реальністю: прискорене освоєння всіх імовірних видів формалізації та матеріалізації з результатами в усьому і в абичому; збиті з пантелику, зацікавлені, приголомшені, обурені й, урешті-решт, байдужі аматори; поява ринку мистецтва у вузько економічному розумінні; люди зі смаком, перетворені на економічні чинники, що продають свої знання спекулянтам і збагатілим плебеям; формування груп тиску в середовищі торговців мистецтвом, щоб отримувати на політичному ринку фінансування їхньої діяльності та їхньої продукції за рахунок державних коштів; занепокоєність можновладців і салонних завсідників тим, аби не пропустити останній авангард чи не помітити прихід наступного. Уявімо найгірше: що ці надмірності призводять до абсолютного зникнення живопису й скульптури. Це неймовірно, але припустимо таке. Що має статися? Те ж саме, що сталося з меланезійським мистецтвом «кула»: не буде ні «кула», ні скульптури, ні живопису! Уже майже остаточно встановлено, що людство не може обійтися без зображень у двох або трьох вимірах, але воно може вижити без наскель-ного мистецтва, без єгипетської скульптури... і без станкового живопису. Хтось десь колись може винайти щось таке, що стане новою вихідною точкою для нових процесів.

Ця картина є нарисом, але в ньому зібрані основні риси модерних суспільств за чотири століття, риси, які можна було ледь-ледь помітити в ХVІ-ХVІІ ст., які ставали чимраз виразнішими з XVIII і аж до середини ХХ ст. і які стали сліпучими починаючи з 1960-х рр. цього бурхливого століття. Можна стверджувати, але не можна довести, що ці шістдесяті роки стали кульмінаційною точкою переходу і що вже протягом приблизно одного покоління модерність почала закріплюватися в існуванні та в часі. Цей діагноз стосується європейського та західного ареалу. Інші культурні ареали ще більше або менше перебувають в стані переходу, якого виявилося неможливо уникнути. Цей висновок веде до дилеми: чим є модерність — європейською примхою, яка поширюється на весь світ або ж випадковим виникненням чогось небаченого й нечуваного, що стосується всього виду? Друге запитання видається переконливішим і пліднішим.

Висновки

Спробуємо уявити собі людину палеоліту і помістити її на лінію вододілу між світом палеоліту, який людство безповоротно покидало, і світом неоліту, в який воно вступало так само безповоротно. Що вона могла б бачити? Щодо минулого, то вона могла, якби наділити її вичерпним знанням, сприйняти, зрозуміти й пояснити, з одного боку, світ палеоліту — що визначається стадом, полюванням і збиральництвом, ненадійним демографічним становищем, виразною схильністю до монотеїзму... — як поле можливостей, відкрите для просування людства вперед, а з іншого — актуалізації, що здійснювалися незліченними крихітними людствами в світі впродовж минулих десятків тисячоліть. Щодо майбутнього, то вона не могла зазирнути далі тьмяного уявлення про неолітичний світ, заснований на виробництві, війні, соціальному розшаруванні, політизації, концентрації влади, плюралізації релігійного чинника... Актуалізація, здійснювана культурними різновидами виду впродовж майбутніх десяти тисячоліть, ніяк не може бути нею осягнута — навіть у її найзагальніших контурах. Це фундаментальне і остаточне незнання пов’язане з випадковістю історій людства, а сама вона коріниться в свободі виду. Наша примарна людина палеоліту не могла мати й найменшої уяви про те, якими будуть традиційні історії в світі. Вона не могла піти далі справедливого твердження, що неолітичний епізод відкриває ширше поле для людської пригоди, ніж палеолітична фаза, і наближає вид на невідому кількість величин до його природних здібностей.

У цьому нарисі ми намагалися стати на аналогічну історичну позицію, постулюючи, що людство переступило через новий поріг і покинуло неолітичний світ, щоб увійти до мо-дерності. Ми спробували виступити в ролі людини неоліту, яка стоїть на лінії розмежування між двома світами. Обидві ситуації й позиції однакові за винятком одного моменту: жодна палеолітична людина не змогла б зайняти цю позицію, оскільки перехід розтягнувся на тисячоліття, і жодна людина не могла його відчути. І навпаки, перехід між традиційним і модерним світом був настільки прискореним, що масштаби часу, прив’язані до темпів історії та людського життя, надзвичайно зблизилися. Нинішньому спостерігачеві людської пригоди поталанило так, як поталанило б геологові, якби «дрейф континентів» прискорився до темпу людського життя, тобто до темпу приблизно в одне століття.

Ми — неолітичні люди, поставлені між двома полями можливостей, двома світами, двома історіями. Неолітичний спостерігач зазнає пізнавальних обмежень, ідентичних тим, що тяжіли над його палеолітичним попередником. Дивлячись у минуле, він здатний, у принципі, пояснити все, що відбувалося. Його завдання щонайменше подвоєне, оскільки він має реконструювати два окремі світи та пояснити дві різні лінії актуалізації. Ми віднесли неолітичне перетворення до кінця останнього четвертинного льодовикового періоду. Спостерігач із палеоліту міг би сформулювати гіпотезу перетворення та перевірити її на тих процесах, які вже можна було виявити. Неолітичному спостерігачеві відома реальна актуалізація, виведена традиційними групами людства з нового поля можливостей, і він може охарактеризувати її як відповідну кількість випадкових історій, актуалізованих серед безлічі інших можливостей і залишених у потенційному стані. Якщо слушна гіпотеза про модерну добу як про третю стадію, в яку ввійшло людство, спостерігач може спробувати знайти в неолітичних процесах причини нового перетворення. Нам здалося, що ми знайшли їх у самобутності традиційної історії Європи — у ненормальності неімперіалізації, а також у породжених цим особливостях: стабільні королівства, олігополярна трансполітія, помірні ієрократії, нації, федеративна ієрархізована і багатоцентрова цивілізаційна мережа. Ці особливості, своєю чергою, дали змогу створити умови уможливлення загальностей, які визначають нову фазу людської пригоди: демократизація, диференціація укладів, капіталізм, наукова раціоналізація та індивідуація.

Неолітичний спостерігач знає достеменно, що перетворення людини палеоліту на людину неоліту точно таки відбулося, що воно трансформувало не людську природу, яку можуть порушити тільки генетичні мутації, а її культурні вияви, і що нова ситуація розширила поле можливостей. Палеолітичний спостерігач не міг бути в цьому певним, він міг лише передчувати це