Читати книгу - "Любов у спадок"

— Падай! — закричав він, збиваючи її з ніг.

Щось нестерпно гаряче дряпнуло його ліве плече, прокреслило на ньому смугу пекучого болю, але він уже розпластався по землі, прикриваючи тремтячу дівчину всім своїм тілом, втискаючи її в себе… Серце скажено стукотіло в грудях. Почувся пронизливий жіночий вереск, чиїсь вигуки, хтось важко затупотів дерев'яними черевиками по настилу… Одну мить він знав єдине: вона тут, вона жива. Він повторював собі ці слова, як заклинання, притискаючи до себе її голову зі збитим набакир чіпцем. Потім згадав, що треба щодуху бігти.

— Годі, годі, — зашепотів він у її маленьке вушко, — усе скінчилося. Усе гаразд. Ти жива! Підводься-но. Вдавай, що нічого не сталося. Ми мусимо бігти, чуєш?

Еріка підняла на нього божевільний погляд, і шотландець побачив, як страшно тремтять її губи.

— Ти можеш іти? — він узяв у долоні це перелякане, любе, найдорожче личко.

Вона кволо кивнула. Підтримуючи тремтячу дівчину, Дік допоміг їй підвестися. Справи кепські, — подумалося йому. Навколо збилася щільна юрба цікавих, усі охкали, ойкали, висловлювали співчуття…

— У тебе в плечі кинджал! — Еріка тремтячим пальцем вказувала на його ліву руку.

Ричард вилаявся, висмикнув зброю. Йому пощастило — лезо застрягло в натоптаному соломою плечі, проникло в нього тільки трішечки, прокреслило глибоку подряпину на лопатці. Блакитноокий здоровань зник без вісти, й це тішило. Вони почали тихцем вибиратися з натовпу. Дік підняв голову та з відчаєм побачив, як «Свята Маргрет» починає повільно розгортати вітрила.

— Швидше, — крізь зуби прошепотів він, відчайдушно тягнучи за собою дівчину.

Лицар уже починав сподіватися, що все обійдеться…

Стояти!!! — пролунав позаду страшний голос.

Здавалося, вся пристань завмерла, коли почувся цей рик. Далхаузі страшно вилаявся та рвонув із піхов, схованих під курткою, кинджал.

— Ім'ям короля, наказую вам: стійте!

Дуглас, оточений своїми людьми, розкидаючи натовп, що з’юрмився на вузькій пристані, пробивався до них із протилежного кінця пірсу.

— Ці люди злочинці! — почула Еріка. — Вона англійка, хапайте її!

Дівчина озирнулася й відчула, як її ноги приростають до пірсу. Грізний погляд Чорного Дугласа наздогнав її, паралізував її волю, змушуючи м'язи дрібно тремтіти. Дівчина застигла, не в змозі очей відвести від цієї страшної людини, що невідворотно насувалась на неї. Дуглас із шелестом витяг із піхов меча, й народ довкола нього позадкував. Він упізнав її! У цьому не було жодних сумнівів. Еріка судомно зім'яла в руках фартух. Цей маскарад здався їй зараз особливо жалюгідним. Розпатлана, нещасна, вона стояла перед Дугласом, і в її величезних зелених очах плавав первісний жах.

Раптово гора діжок, складених одна на одну та зв'язаних безліччю мотузок, загрозливо нахилилася. Мотузки, що здавались таким міцними, лопнули, ніби від чарів, випускаючи на волю бокатих бестій, що закрутилися під ногами.

— А-а-а! — видихнула юрба й сахнулася назад, напираючи на сторопілого сера Вільяма.

Діжки котилися просто на переляканих людей, збиваючи з ніг усіх, хто траплявся їм на шляху. Хтось полетів із краю пірса у воду…

— Біжімо! — закричав Річард Далхаузі просто над вухом у нещасної дівчини, виводячи її з заціпеніння.

Вони щодуху кинулися до «Святої Маргрет». Із високого борту карраки чулася страшна лайка, навколо діялося не знати що — люди металися, збиваючи один одного й ще більше посилюючи сум’яття. Еріка з жахом побачила, як широкі дерев'яні сходні корабля повільно повзуть догори.

— Ми не встигнемо! — у відчаї закричала вона.

Відстань між карракою і пірсом неухильно збільшувалася. Просмолений борт корабля нависав просто над втікачами, їм звідтіля щось кричали, але серед усього цього галасу неможливо було розібрати, що саме.

— Стрибай! — страшно загарчав Річард.

Еріка зупинилася, погляд її впав на темну воду, що вирувала внизу.

— Стрибай, кому кажуть! Стрибай, ти, боягузко!

Вона дико глянула на шотландця, потім відбігла на кілька кроків назад… У її очах запалала розпачлива рішучість. Дівчина рвонулася вперед, відштовхнулась від пристані й ниць упала просто на сходні. Обіруч вчепилася в дошки, набиті впоперек, зриваючи нігті, поповзла вгору. Сходні небезпечно нахилилися, але згори хтось наліг на них, і чотири руки підхопили втікачку, затягуючи її на борт.

— Річа-а-арде! — пролунав розпачливий крик Еріки.

Корабель повільно відходив від пристані. Шотландець озирнувся: Дуглас і його люди вже майже пробилися крізь перепону, що її утворили діжки.

— Тримай мотузку! — гукали з карраки.

Згори у воду шубовснули мотузяні сходи, якими користуються під час штурму. Далхаузі розбігся та стрибнув ногами вперед у вир біля борту. Він спробував схопити мотузку, але це йому не вдалося. Хвилі, закручуючись навколо корабля, кілька разів сильно вдарили його об борт, мало не втопили. Йому вдалося відштовхнутися ногами від борту й зринути. Трьома широкими гребками лицар досяг мотузки та вчепився в неї обома руками.

— Тягни! — крикнули з корабля. — Він ухопився!

Сильними ривками його почали піднімати на борт. Корабель, повільно розвертаючись, віддалявся від Едінбургської пристані.

— Стріляйте в нього! — почувся лютий крик графа Дугласа з берега.

Кілька стріл просвистіло в повітрі, одна встромилася просто у фальшбот. Річард Далхаузі перевалився через дерев’яну огорожу палуби й зник з очей. Юрба на березі свистіла й вигукувала, висловлюючи таким