Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

Саруман знову засміявся.

— Дзуськи! Коли той, хто був знаряддям у його руках, виконує своє завдання, Ґандальф покидає його. А ви їдете за ним хвостом, шкіритесь і балакаєте, долаючи вдвічі довшу відстань, аніж потрібно. «Ну, — подумав я, — якщо вони такі дурні, то я випереджу їх і провчу. Зуб за зуб». Наука моя була би для вас гіркішою, якби ви тільки дали мені трохи більше часу і людей. Та я все одно заподіяв цій землі чимало такого, що вам буде важко чи й неможливо виправити протягом усього вашого життя. Мені приємно буде згадувати це, гоячи свої образи.

— Ну, якщо це і є джерело твоєї втіхи, — відказав Фродо, — то мені тебе шкода. Тому що, боюся, це задоволення буде лише спогадом. Забирайся звідси негайно і ніколи не повертайся!

А сільські гобіти, побачивши, як Саруман виходив із халупи, одразу з’юрмилися біля дверей Торбиною Кута. Коли ж почули наказ Фродо, то сердито забурчали:

— Не відпускай його! Убий його! Він злочинець і вбивця! Убий його!

А Саруман окинув оком їхні ворожі обличчя й осміхнувся.

— Убий його! — передражнив він. — Убийте його, якщо вам на це стане духу, хоробрі мої гобіти!

Він виструнчився й утупився в них темним поглядом чорних очей.

— Ви ж не думаєте, що, втративши все своє майно, я втратив і свою силу! Хто нападе на мене, того я прокляну. І якщо моя кров заплямує Шир, то він зачахне й ніколи вже не відновиться.

Гобіти позадкували. Та Фродо крикнув:

— Не вірте йому! Він втратив усю свою силу, крім голосу, з допомогою якого він досі може залякати й одурити вас, якщо ви йому це дозволите. Проте я не хочу вбивати його. Марно відповідати помстою на помсту: це не залікує нічиїх ран. Забирайся, Сарумане, і якнайшвидше!

— Зміюко! Зміюко! — погукав тоді Саруман, і з сусідньої халупи з’явився Змієязикий, плазуючи, наче пес. — В дорогу, Зміюко! — скомандував Саруман. — Ці милі гобіти і їхні панки знову проганяють нас геть. Тож ходімо!

І чаклун повернувся, наче збирався піти, а Змієязикий посунув було за ним. Однак, коли Саруман порівнявся з Фродо, в його руці зблиснув ніж і він завдав блискавичного удару. Втім лезо ковзнуло по прихованій кольчузі й випало з руки. В цю мить дюжина гобітів зі Семом на чолі з криком кинулася на негідника, повалила його і притисла до землі. Сем вихопив меч.

— Ні, Семе! — крикнув Фродо. — Навіть зараз він не вартує того, щоб його вбивати. Саруман не поранив мене. Не хочу, щоби його прикінчили, навіть якщо він і такий лютий. Колись він був могутній і належав до шляхетного роду, на який ми не маємо права здіймати руку. Він зазнав поразки, зцілити його ми не можемо, та я виявлю щодо нього милосердя — в надії, що він це зцілення таки знайде.

Саруман підвівся і втупився у Фродо. І його очі мали дивний вираз: у них перемішалися подив, повага і ненависть.

— Ти виріс, півмірку, — мовив. — Так, ти помітно виріс. Ти мудрий і жорстокий. Ти позбавив мою помсту солодкості, й нині я покидаю Шир із гіркотою: я боржник твого милосердя. Але я ненавиджу і його, і тебе! Я піду й ніколи вже тебе не потривожу. Проте навіть не сподівайся, що я бажатиму тобі здоров’я та довгого життя. Тобі не судилося мати ні те, ні інше. Хоч не я в тому винен. Я лише провіщаю.

Сказавши це, Саруман подався геть, і гобіти розступились, аби він міг пройти: але всі вони й далі так міцно стискали зброю, що в них аж побіліли суглоби. А Змієязикий, мить повагавшись, кинувся наздоганяти свого пана.

— Змієязиче! — гукнув до нього Фродо. — Тобі не обов’язково йти за ним. Ти не заподіяв мені жодного зла. Поїж і відпочинь тут трохи, доки оклигаєш, а тоді зможеш іти на всі чотири сторони.

Змієязикий зупинився, озирнувся на Фродо, і здалося, наче він уже збирався залишитись. Але обернувся й Саруман.

— Жодного зла! — буркнув він. — Авжеж! А ночами він вештався довкола, тільки щоби милуватися зорями... Та, здається, хтось тут запитував, де ховається бідолаха Лото? Ти ж знаєш, Зміюко, чи не так? Може, розповіси їм?

Змієязикий від тих слів аж припав до землі й заскавулів:

— О, ні, ні!

— Тоді я розповім, — вів далі Саруман. — Зміюка убив вашого Боса, того маленького нещасливця, вашого милого дрібного Начальника. Чи не так, Зміюко? Зарізав уві сні, я гадаю. І, сподіваюся, закопав: утім, віднедавна, Зміюка був дуже голодний. Ні, ваш Зміюка насправді зовсім не добрий. Краще залиште його мені.

Від цих слів у червоних очах Змієязикого спалахнула дика ненависть.

— Це ти мені наказав, це ти мене змусив, — просичав він.

Саруман зареготав у відповідь:

— Ти завжди робитимеш те, що накаже Шаркі, чи не так, Зміюко? Тож нині він наказує тобі: йди слідом!

І Саруман, ударивши Змієязикого, який припав йому до ніг, в обличчя, повернувся та пішов. Але тієї миті щось дзенькнуло: Змієязикий раптом підвівся, вихопив захованого ножа і, гавкнувши як той пес, скочив Саруманові на спину, рвучко задер йому голову, різонув по горлянці і з вереском помчав вулицею вниз. Перш ніж Фродо схаменувся чи зміг вимовити бодай слово, тенькнули три гобітські луки і Змієязикий упав мертвий.

Ті, хто з’юрмився довкола Саруманового тіла, раптом злякано відсахнулися: над загиблим згустився сірий туман, мовби дим над багаттям, і, повільно піднімаючись високо-високо вгору, набув подоби розмитої, загорнутої в саван постаті, котра нависла над Пагорбом. Вона якийсь час погойдалась у повітрі, повернувшись на Захід, але звідти налетів холодний вітер, і постать змаліла, а потім, зітхнувши, розтанула в небі.

Фродо поглянув на мертве тіло з жалем і жахом, а воно тим часом зісохлося, ніби смерть торкнулася його вже давним-давно: перекошене обличчя перетворилося на обвислу шкіру моторошного черепа. Піднявши брудний плащ, що валявся поруч, Фродо накрив ним труп і відвернувся.

— Нарешті й Саруманові настав кінець, — сказав Сем. — Поганий кінець, й ліпше б я його не бачив, але