Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Усе навкруги занадто гаряче й занадто холодне, а цілий світ Закарі перетворюється на вигаданий поцілунок серед найяскравішої темряви, що смакує медом, снігом і полум’ям.

У грудях утворюється клубок, який росте й палає так, що вже неможливо збагнути, де закінчується крига й починається людське тіло, а коли стає геть нестерпно, клубок, вибухнувши, зникає.

Закарі розплющує очі й намагається вгамувати дух. Крижана подоба Мірабель теж зникла.

Ключа немає, а меч і компас висять на ланцюжку в парі. Полум’яний відбиток ключа залишився в Закарі на грудях і вже закарбується там назавжди.

Решта ключів теж зникла разом з деревами. Закарі більше не стоїть серед гущавини. Тепер він опинився в засніженому провулку, у якому ніколи не було (якщо він досі існує в справжньому світі) стільки снігу.

Поряд з ним тепер стоїть інша вирізьблена з криги фігура. Менша постать, в окулярах, з кучерявим волоссям і наплічником, убрана в байку з капюшоном, застигла перед цегляною стіною не з крижаної, а зі справжньої цегли — більша її частина побілена і бліда, через що зливається зі снігом.

На стіні хтось майстерно намалював двері.

Кольори багаті, деякі пігменти мають металевий блиск. У центрі, де могла б бути замкова щілина, стилізованими лініями, що гармоніюють з усією картиною, намальована бджола.

Під нею — ключ. А під ключем — меч. Закарі тягнеться, щоб торкнутися дверей, його пальці торкаються їх між бджолою та ключем і відчувають гладеньку фарбу на прохолодній цеглі; ледь помітні нерівності видають текстуру під малюнком.

Це просто стіна. Просто стіна із чарівною картинкою. Картинка така досконала, що виникає оптичний обман.

Закарі знову повертається до своєї молодшої примари, але постать зникла. Сніг зник. Він самотньо стоїть у провулку перед намальованими дверима.

Освітлення змінилося. Надсвітанкове сяйво прогнало з небес зорі.

Закарі тягнеться до намальованої дверної ручки, і його пальці змикаються на холодному, круглому й тримірному металі.

Він відчиняє двері й переступає поріг.

Так син віщунки знаходить свій шлях до Беззоряного моря.

Доріан прокладає собі шлях у глибині з ретельно загорнутою скринькою-схованкою для серця Долі в прив’язаному до спини клунку і з мечем, який значно старший за нього самого, але достоту не такий древній, як ті штуки, що витріщаються на нього з тінистих закапелків, і всі вони досі не втратили своєї гостроти.

Меч іще не забув, як знайти свою ціль у вправній руці. Його вістря й рукави Доріанового пальта з ґудзиками-зірочками вкриті плямами крові.

Якісь… штуки переслідують його, відколи він покинув готель, а дорогою до них щоразу приєднуються нові. Тим штукам потрібне його життя, плоть і мрії. Ті штуки заповзуть йому під шкіру й носитимуть, як пальто. Безліч років смертний не приходив так близько, спокушаючи їх собою. Штуки навколо нього змінюють форму. Використовують проти нього свої історії.

Попри перестороги Місяцівни Доріан такого не чекав. Усе це здається занадто реалістичним. Щойно він був у печері, прикипівши поглядом до віддаленого світла, аж раптом опиняється на вулиці міста. Відчуває шкірою сонячні промені, а носом — вихлопи проїжджих автомобілів.

Доріан не вірить у те, що бачить.

Він іде вперед залюдненим хідником у місті, яке зійшло б за центр Мангеттена, якщо не придивлятися занадто уважно. Доріан звично огинає численних перехожих. Бізнесмени, туристи й маленькі діти озираються йому вслід. Він намагається не дивитися нікому й нічому в очі, але потім опиняється біля знайомої пам’ятки з двома великими котами.

Доріан ніколи раніше не звертав увагу на те, які великі Терплячість та Сила Духу. Двійко більших за справжніх левів проводжають його блискучими чорними очима, які належать не їм.

Чоловік зупиняється біля підніжжя бібліотечних сходів, міцніше стискаючи свого меча й розмірковуючи, чи кам’яні леви спливатимуть кров’ю так само, як кровоточило все, що траплялося на його шляху в цьому місці.

Доріан опановує себе, чекаючи, що леви стрибнуть на нього, та натомість щось хапає його ззаду, затискає шию й тягне на вулицю.

Невідомо що гупає чоловіка об бік таксі, пронизливі гудки виводять його з рівноваги, але він ще міцніше тримає меч. Відновивши баланс, Доріан розвертається та плавним упевненим рухом влучає прямісінько в ціль.

Те, що він розітнув, спершу скидається на бізнесмена з дипломатом, потім на аморфну багатоногу тінь, тоді — на маленьку верескливу дитину, а згодом узагалі зникає. Разом з ним зникають вулиці, таксі, бібліотека й леви, залишаючи Доріана наодинці в просторій печері.

Беззоряна темрява над ним така розлога, що він майже готовий повірити, наче це небо.

Удалині бовваніє замок. Крізь вікно найвищої вежі ллється світло. Доріан бачить цей замок, а ще м’яке сяйво узбережжя внизу. Він прикипає до замку поглядом, але той не ворушиться і не змінюється, на відміну від усього іншого тут, унизу, тож для Доріана він править за маяк, і чоловік далі прокладає собі шлях уперед.

У черевиках хлюпає чиясь кров, просочуючи собою кожен крок.

Поверхня під ногами змінюється з кам’яної на дерев’яну. А тоді починає нахилятися, наганяючи хвилі, яких насправді немає.

Він на кораблі. Пливе у відкритому океані під яскраво освітленим нічним небом.

Перед ним на палубі стоїть постать у шубі, схожа на Аллеґру, але він знає, що це не вона.

Хтось намагається роззброїти його. Доріан міцніше стискає руків’я меча.