Читати книгу - "Хто боїться смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не ненавиджу тебе, — прошепотіла я. — Я радше помру.
А тоді почала співати. Я заспівала пісню, яку вигадала в чотири роки, живучи з матір’ю в пустелі. У найщасливіший час свого життя. Я співала цю пісню пустелі, коли вона була задоволеною, спокійною, стабільною. Тепер я співала її таємничій книзі, яку тримала на колінах.
Моя рука сильно нагрілась, і символи на ній у мене на очах почали розпадатися. Символи-копії перетекли в книгу, де вмостилися серед інших символів, утворюючи письмена, яких я все одно не могла прочитати. Я відчувала, як книга смокче щось із мене, наче дитина смокче материні груди. Забирає й забирає. Відчула, як у моєму лоні щось клацнуло. Перестала співати. Книга на моїх очах темніла й темніла. Але не потемніла аж так, щоби стати для мене невидимою. Коли вона сховалася в кутку, до хатини ввірвалися чоловіки та знайшли мене.
Розділ 60
Хто боїться смерті?
Для змін потрібен час, а в мене він сплив.
Щойно я закінчила з тією книгою, щось почалося. Тим часом я встала, щоб побігти, й усвідомила, що мене спіймано. Можу сказати тобі ось що: книга та все, чого вона торкалась, а потім — усе, що торкалося того, чого вона торкалась, і так далі, усе в тій маленькій хатинці з пісковику почало пересуватися. Не в дичавину — це б мене не налякало. До якогось іншого місця. Насмілюся сказати, що в якусь кишеньку в часі, розріз у часі та просторі. Туди, де все було сіре, біле і чорне. Я була б дуже рада постояти на місці й подивитись. Але мене тоді вже тягнули за волосся повз те, що зосталося від тіла Лую, до одного з човнів. Вони були надто сліпі, щоб побачити те, що вже почалося.
Я сиджу тут. Вони прийдуть і візьмуть мене. Я не маю причин опиратися. Не маю мети в житті. Мвіта, Лую й Бінта мертві. Мати надто далеко. Ні, вона мене не провідає. Вона надто розумна для цього. Вона знає, що доля має збутися. Дитина в мені, наша із Мвітою дитина, приречена. Та навіть три дні життя — це все одно життя. Вона зрозуміє. Я не мала її створювати. Я була егоїсткою. Та вона зрозуміє. Її час, як і мій, настане знов у слушну годину. Але це місце, яке ти знаєш, це королівство — після цього дня воно зміниться. Прочитай про це у своїй Великій Книзі. Ти не помітиш, що її переписано. Ще не помітиш. Але її переписано. Все переписано. Прокляття океке знято. Його ніколи не існувало, ша.
Епілог
Усі ці години я сидів із нею, набираючи текст і слухаючи, більше слухаючи. Оньєсонву. Вона поглянула на свої розписані символами руки, а тоді піднесла їх до обличчя. Врешті-решт вона заридала.
— Все, — схлипнула вона. — А тепер іди від мене.
Я спершу відмовився, але тоді побачив, як її обличчя змінилося. На моїх очах воно стало схожим на тигрячу морду — смугастим, волохатим і з гострими зубами. Я вибіг звідти, міцно тримаючи ноутбук. Тієї ночі я не спав. Вона не давала мені спокою. Вона могла б утекти, полетіти геть, зробитися невидимою, перейти до астрального світу й утекти або ж «спланерувати» геть, як вона полюбляла казати. Але вона не стала робити нічого такого. Через те, що побачила під час своєї ініціації. Вона була наче замкнена в історії персонажка. Це було по-справжньому жахливо.
Наступного разу я побачив Оньєсонву, коли її тягнули до тієї ями й зарили по шию. Їй відтяли довге кудлате волосся, а те, що від нього лишилося, стало сторчака, непокірне, як вона сама. Я стояв у натовпі чоловіків і нечисленних жінок. Усі кричали, вимагаючи крові й помсти.
— Вбити еву!
— Розірвіть її, о!
— Демониця-еву!
Люди сміялись і зловтішались.
— Рятівниця океке потворніша за океке!
— Справжня чаклунка — тільки й може, що нашкодити нашим очам.
— Убивця-еву!
Я помітив високого бородатого чоловіка, в якого частково обгоріло лице, одна нога була явно сильно пошкоджена, а ще бракувало руки. Він спирався на ціпок майже попереду. Як і всі інші, він був нуру. На відміну від решти, він тримався спокійно, уважно спостерігав. Я ніколи не бачив Даїба, та Оньєсонву чітко його описала. Не сумніваюся, що це був він.
Що сталося, коли те каміння влучило їй у голову? Я досі роздумую над цим запитанням. Із неї полилося світло, синє й зелене водночас. Пісок довкола її заритого тіла почав плавитися. Сталося й інше, та я не наважуюся розповідати про все. Це лише для тих із нас, хто був там присутній, для свідків.
Тоді земля задрижала, і люди побігли. Гадаю, тієї миті всі — всі ми, нуру — зрозуміли, де помилилися. Можливо, нарешті почалося її переписування. Жоден з нас не сумнівався, що це Ані прийшла стерти нас на порох. На той час уже відбулося так багато. Оньєсонву сказала правду. Все місто Дурфа, всі його плідні чоловіки були знищені, а всі його плідні жінки блювали й були вагітні.
Малі діти не знали, що робити. Повсюди в Семи Королівствах на вулицях зчинився хаос. Чимало з тих океке, які залишилися, відмовилися працювати, і хаосу та насильства стало ще більше. Провидець Рана, який передрік, що щось станеться, був мертвий. Даїбова будівля згоріла дощенту. Жоден з нас не сумнівався, що це кінець.
Тож ми лишили її там. У тій ямі. Мертвою.
Але ми із сестрою не забігли далеко. Ми повернулися за п’ятнадцять хвилин. Моя сестра… так, я один із двійнят. Моя сестра, моя близнючка, користується моїм комп’ютером. І вона читала історію Оньєсонву. Вона прийшла на страту зі мною. А коли це скінчилося, туди повернулися лише ми.
А позаяк моя сестра знала історію Оньєсонву і позаяк вона моя близнючка, вона не боялась. Оскільки ми — двійнята, ми завжди почувалися зобов’язаними творити добро. Мені дозволили провідати її у в’язниці саме завдяки тому, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.