Читати книгу - "Ніби ми злодії, М. Л. Ріо"

— Коли?.. — оце й усе, що мені вдається видушити.

— Чотири роки тому, — стиха каже вона. — Уже чотири роки.

Колборн стоїть, похнюпившись. Чому? Йому що, соромно, що він витягнув із мене цю історію, хоча весь цей час знав, а я — ні?

— Як це сталося? — питаю я.

— Повільно. Це все провина, Олівере, — каже вона. — Провина його вбивала. Як гадаєш, чому він припинив тебе навідувати?

У її голосі чути розпач, але жалощів до неї в мені немає. Для них просто не залишилося місця. І для гніву також. Є лише катастрофічне відчуття втрати. Філіппа веде далі, але я її майже не чую.

— Ти ж знаєш, яким він був. Якщо ми відчували все вдвічі сильніше, то він —учетверо.

— Що він із собою зробив? — питаю я.

Голос у неї тихий-тихий. Ледь чутний.

— Втопився, — каже вона. — Він втопився. Господи, Оліве-ре, мені так шкода! Я хотіла тобі розповісти, коли це сталося, але так боялася, що ти можеш щось утнути... — і зараз вона боїться цього не менше, я це бачу. — Мені так шкода...

Я розчавлений. Спустошений.

Раптом мені здається, що в кімнаті нас четверо. Уперше за десять років я дивлюся на крісло, яке завжди було Річардовим, і бачу, що воно не порожнює. От він, Річард, сидить на своєму місці, відкинувшись на спинку, зі своєю лев’ячою зарозумілістю. Він дивиться на мене з тонкою, наче бритва, посмішкою, і я розумію, що це саме воно — denouement, удар у відповідь, остаточний фінал, на який він чекав. Річард затримується рівно настільки, щоб я встиг помітити тріумфальний блиск у його напівзаплющених очах; аж тоді зникає.

— Ну що ж... — вимовляю я, зібравшись на силі. — Тепер я знаю.

Більше не кажу ані слова аж до нашого прощання з Колборному Холлі. День добіг кінця, і, поки ми повертаємося лісом, настає ніч, щоб закоркувати нас у темряві. Небо сьогодні беззоряне.

— Олівере, — каже Колборн, коли ми знову опиняємось у затінку Холла. — Мені прикро, що сьогодні все так завершилося.

— Є чимало всього, через що мені теж прикро.

— Якщо я можу для тебе щось зробити... Ну, ти знаєш, як мене знайти, — він дивиться на мене не так, як дивився до того, і я розумію, що він нарешті пробачив мене — тепер, коли дізнався правду.

Він простягає руку, і я її приймаю. Потиск. І ми рушаємо кожен власним шляхом.

Філіппа чекає на мене біля автівки.

— Відвезу тебе куди скажеш, — каже вона. — Лишень пообіцяй, що мені не доведеться хвилюватися.

— Ні, — відповідаю я. — Не доведеться. Хвилювань нам уже вистачило на ціле життя, тобі не здається?

— Радше на десять життів.

Я прихиляюся до автівки поряд із нею, і ми довго стоїмо, споглядаючи Холл. Герб Деллекера дивиться на нас зверху вниз у всій своїй оманливій величі.

— Все це вже забуте? — питаю я. — Забута днів шкільних невинна дружба?[128]

Мені цікаво, чи Філіппа упізнає цитату. Колись цю репліку вимовляла саме вона — у ті безтурботні часи третього курсу, коли всі ми вважали себе непереможними.

— Ми ніколи цього не забудемо, — озивається вона. — І саме це — найгірше.

Я копаю землю носаком черевика.

— Є дещо, чого я все ж таки й досі не розумію.

— Що саме?

— Якщо ти весь цей час знала, то чому нікому нічого не розповіла?

— Господи, Олівере, хіба ж це не очевидно? — вона знизує плечима, коли я не відповідаю. — ...Ви всі були єдиною моєю родиною. Та я власноруч уколошкала б Річарда, якби вважала, що це вас захистить!

— Це я розумію, — кажу, а в голові крутиться думка про те, що, якби це й справді зробила вона, нам би цс точно минулося. І справді, це міг зробити будь-хто з нас. — Але я про себе, Піп. Чому ти мені не розповіла?

— Я знала тебе краще, ніж ти сам, — відповідає вона, і я чую в її голосі смуток десятирічної витримки. — Я страшенно боялася, що ти зробиш саме тс, що врешті-решт і зробив.

Моє мучеництво годі було назвати шляхетним. Я не наважуюся підвести очі на Філіппу, мені соромно за всі ті рани, що я завдав — наче той смертник з бомбою, примотаною до грудей, який, збираючись підірвати себе, не подумав про супутні збитки.

— Як Фредерік і Ґвендолін? — питаю я, квапливо хапаючись за легшу тему. — Геть забув запитати.

— Ґвендолін анітрохи не змінилася, — каже Філіппа з тінню усмішки, яка зникає, ледь з’явившись. — Хіба що, як мені здається, тепер вона тримає зі студентами певну дистанцію.

Я киваю, не коментуючи почуте.

— А Фредерік?

— Він ще викладає, але здав, — відповідає вона. — Йому це важко далося. Усім нам. Але інакше мене б не покликали на посаду режисерки, тож, мабуть, усе не так і погано.

— Мабуть, — порожньою луною озиваюся я. — А Каміло як?

Я не знаю, коли в них усе почалося, але підозрюю, що на День подяки на четвертому курсі. Це ж як ми були зайняті собою, що нічогісінько не помітили...

Вона усміхається — ледь-ледь, провинно.

— Він зовсім не змінився. Що два тижні, коли я повертаюся додому, питає про тебе.

Ми ненадовго замовкаємо, і я майже прощаю її. Що два тижні...

— Ти вийдеш за нього? — питаю я. — Уже стільки часу минуло...

— От і він так каже.