BooksUkraine.com » 📖 Бойовики » Ніби ми злодії, М. Л. Ріо 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніби ми злодії, М. Л. Ріо"

115
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ніби ми злодії" автора М. Л. Ріо. Жанр книги: 📖 Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 116 117 118 ... 122
Перейти на сторінку:
іде мені з-під ніг. Рука насліпо хапається за полицю поруч, шукаючи бодай якогось опертя. Я роздивляюся підпалину на килимі, намагаюся почути стукіт власного серця — і не чую анічогісінько.

— Коли?.. — оце й усе, що мені вдається видушити.

— Чотири роки тому, — стиха каже вона. — Уже чотири роки.

Колборн стоїть, похнюпившись. Чому? Йому що, соромно, що він витягнув із мене цю історію, хоча весь цей час знав, а я — ні?

— Як це сталося? — питаю я.

— Повільно. Це все провина, Олівере, — каже вона. — Провина його вбивала. Як гадаєш, чому він припинив тебе навідувати?

У її голосі чути розпач, але жалощів до неї в мені немає. Для них просто не залишилося місця. І для гніву також. Є лише катастрофічне відчуття втрати. Філіппа веде далі, але я її майже не чую.

— Ти ж знаєш, яким він був. Якщо ми відчували все вдвічі сильніше, то він —учетверо.

— Що він із собою зробив? — питаю я.

Голос у неї тихий-тихий. Ледь чутний.

— Втопився, — каже вона. — Він втопився. Господи, Оліве-ре, мені так шкода! Я хотіла тобі розповісти, коли це сталося, але так боялася, що ти можеш щось утнути... — і зараз вона боїться цього не менше, я це бачу. — Мені так шкода...

Я розчавлений. Спустошений.

Раптом мені здається, що в кімнаті нас четверо. Уперше за десять років я дивлюся на крісло, яке завжди було Річардовим, і бачу, що воно не порожнює. От він, Річард, сидить на своєму місці, відкинувшись на спинку, зі своєю лев’ячою зарозумілістю. Він дивиться на мене з тонкою, наче бритва, посмішкою, і я розумію, що це саме воно — denouement, удар у відповідь, остаточний фінал, на який він чекав. Річард затримується рівно настільки, щоб я встиг помітити тріумфальний блиск у його напівзаплющених очах; аж тоді зникає.

— Ну що ж... — вимовляю я, зібравшись на силі. — Тепер я знаю.

Більше не кажу ані слова аж до нашого прощання з Колборному Холлі. День добіг кінця, і, поки ми повертаємося лісом, настає ніч, щоб закоркувати нас у темряві. Небо сьогодні беззоряне.

— Олівере, — каже Колборн, коли ми знову опиняємось у затінку Холла. — Мені прикро, що сьогодні все так завершилося.

— Є чимало всього, через що мені теж прикро.

— Якщо я можу для тебе щось зробити... Ну, ти знаєш, як мене знайти, — він дивиться на мене не так, як дивився до того, і я розумію, що він нарешті пробачив мене — тепер, коли дізнався правду.

Він простягає руку, і я її приймаю. Потиск. І ми рушаємо кожен власним шляхом.

Філіппа чекає на мене біля автівки.

— Відвезу тебе куди скажеш, — каже вона. — Лишень пообіцяй, що мені не доведеться хвилюватися.

— Ні, — відповідаю я. — Не доведеться. Хвилювань нам уже вистачило на ціле життя, тобі не здається?

— Радше на десять життів.

Я прихиляюся до автівки поряд із нею, і ми довго стоїмо, споглядаючи Холл. Герб Деллекера дивиться на нас зверху вниз у всій своїй оманливій величі.

— Все це вже забуте? — питаю я. — Забута днів шкільних невинна дружба?[128]

Мені цікаво, чи Філіппа упізнає цитату. Колись цю репліку вимовляла саме вона — у ті безтурботні часи третього курсу, коли всі ми вважали себе непереможними.

— Ми ніколи цього не забудемо, — озивається вона. — І саме це — найгірше.

Я копаю землю носаком черевика.

— Є дещо, чого я все ж таки й досі не розумію.

— Що саме?

— Якщо ти весь цей час знала, то чому нікому нічого не розповіла?

— Господи, Олівере, хіба ж це не очевидно? — вона знизує плечима, коли я не відповідаю. — ...Ви всі були єдиною моєю родиною. Та я власноруч уколошкала б Річарда, якби вважала, що це вас захистить!

— Це я розумію, — кажу, а в голові крутиться думка про те, що, якби це й справді зробила вона, нам би цс точно минулося. І справді, це міг зробити будь-хто з нас. — Але я про себе, Піп. Чому ти мені не розповіла?

— Я знала тебе краще, ніж ти сам, — відповідає вона, і я чую в її голосі смуток десятирічної витримки. — Я страшенно боялася, що ти зробиш саме тс, що врешті-решт і зробив.

Моє мучеництво годі було назвати шляхетним. Я не наважуюся підвести очі на Філіппу, мені соромно за всі ті рани, що я завдав — наче той смертник з бомбою, примотаною до грудей, який, збираючись підірвати себе, не подумав про супутні збитки.

— Як Фредерік і Ґвендолін? — питаю я, квапливо хапаючись за легшу тему. — Геть забув запитати.

— Ґвендолін анітрохи не змінилася, — каже Філіппа з тінню усмішки, яка зникає, ледь з’явившись. — Хіба що, як мені здається, тепер вона тримає зі студентами певну дистанцію.

Я киваю, не коментуючи почуте.

— А Фредерік?

— Він ще викладає, але здав, — відповідає вона. — Йому це важко далося. Усім нам. Але інакше мене б не покликали на посаду режисерки, тож, мабуть, усе не так і погано.

— Мабуть, — порожньою луною озиваюся я. — А Каміло як?

Я не знаю, коли в них усе почалося, але підозрюю, що на День подяки на четвертому курсі. Це ж як ми були зайняті собою, що нічогісінько не помітили...

Вона усміхається — ледь-ледь, провинно.

— Він зовсім не змінився. Що два тижні, коли я повертаюся додому, питає про тебе.

Ми ненадовго замовкаємо, і я майже прощаю її. Що два тижні...

— Ти вийдеш за нього? — питаю я. — Уже стільки часу минуло...

— От і він так каже.

1 ... 116 117 118 ... 122
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніби ми злодії, М. Л. Ріо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніби ми злодії, М. Л. Ріо"
Біографії Блог