Читати книгу - "Мальви. Орда"

— Чого кличеш мене, святеннику? — спитав зі зневагою в голосі. — Утри сльози, слинявче, не час нині плакати й правити панахиди. Ставай поруч зі мною до гурту і разом будитимемо їх на повстання, — показав на збайдужілу отару рабів.

— Вони не мають зброї, — відказав Єпіфаній.

— Кулаки мають.

— Кулаками не навоюєшся, розум їм потрібен.

— Даси їм розум, ходи з нами. Усі, хто хоче волі, повинні пройти через тюрму.

— Страшні слова говориш, чоловіче. Увесь народ — через тюрму?

— Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.

— І більше ніхто? Хто ж тоді вирощуватиме хліб і писатиме книги?

— Про які книги ти мовиш, коли гине козацтво у петербурзькому болоті? Ти легкої волі шукаєш, боягузе. Зважся піти до тюрми!

— Коли в тюрмі опиняться, хто знищить карликів?

— Знаю, що ти задумав… Та карликів так просто не знищиш, вони вселилися в людські душі. І в твою! Ходімо, отче, зі мною. Ми підіймемо повстання і хоч загинемо з честю!

— Досить уже нам гинути з честю. З честю загинув весь Батурин — і нема його, нема!.. Ходи зі мною, козаче. Підемо по Україні скликати народ — для самоусвідомлення в каятті.

— Різати треба, а не каятися. Ми не є народом розкаяних рабів!

— І знову проливати марно кров? Щоб і краплі не залишилося в жилах? Щоб світ пам’ятав про героїв, яких більше немає на землі? О ні, безумцю! Я мушу спасати народний Дух.

Єпіфаній повернувся і пішов, полишаючи за собою глузливий регіт. Не оглядався, рішуче попрямував до Василівського острова, знав уже, що діятиме!

Розділ тринадцятий

Першого місяця петербурзького літа хлинули скісні зливи на Петрову столицю. Західні вітри гнали з Фінської затоки бовдури важких хмар, що ламалися над Невою і спиняли потужний плин ріки. Нева набрякала й виходила з берегів, загрожуючи вилитись на Василівський острів.

Непогодь стала для карликів тривожним знаменням: чи не сповнюється проклін Полуботка, про який пошепки, але всім вибраним розповів карлик Опричник?

Одне слово, всі почали думати про порятунок від можливої повені, що, за розповідями старожилів, не раз заливала острови в дельті Неви.

Магістр карлицької колонії Єрмолай за правом першості зайняв місце на вершині цибулинної бані колишньої церковці, що стала піщаним складом, і, тримаючись за шкворінь, який завершувався колись хрестом, вигукував бадьорі заклики, які сам склав:

— Нам нет преград на море и на суше!

— Нам не страшны ни дождь, ни облака!

Він без упину повторював заклинання, з тривогою вдивляючись, як надувається ріка, виходить з берегів і трощить містки й мости. Карлики швидкуруч споруджували піраміди з мішків, наповнених піском. Єрмолай наказав вибудувати таких пірамід двісті, бо понад це число рахувати не вмів, тож і не знав докладно, скільки в нього вибраних ліліпутів. На вершині кожної піраміди повинен стати вибраний, і таким чином ядро Майбутнього Раю буде врятоване. Та незважаючи на те, що карлицька колонія вийшла на перше місце в світі за видобутком піску на душу населення, мішків вистачило тільки на чотири піраміди, на яких притьмом вмостилися представники першого ешелону партії вибраних: заслужений ветеран катівських справ Поважний Карлик, діючий майстер–заплічник Опричник, натхненник непримиренної боротьби з голодуючими Калмик і народний костоправ — малорос із Полтави, круглий, немов бочівка, з животом, що починався від горла, а закінчувався над колінами, ліліпут Кавун, без якого карлицька колонія не мислила свого існування, оскільки дбав він про здоров’я і зріст карликів, міг за один день прийняти усіх вибраних і, провівши відповідні процедури, запевнити, що в жодного карлика зріст зменшуватися більше не буде.

Народний костоправ Кавун провадив медичні огляди фахово і швидко мацав пальцями по хребту, надибував м’якого хребця, що міг згодом стиснутися й применшити карликові зріст, гатив по ньому, потім давав стусана під сідницю й вигукував: «Следующий!»

Пройшовши такий огляд, карлики впевнювалися, що маліти більше не будуть, тож за безкоштовне лікування обожнювали Кавуна, назвали його чарівником, випросили у Меншикова для нього ордена, до того ж, знаючи невтомну балакучість костоправа, дозволили йому виступати на кожному політичному занятті, де він проголошував глибокодумні сентенції, одна з яких, вимовлена під час голодування Мотрі, стала крилатою фразою:

«І хай собі голодує, нам буде більше що їсти»!

Отож сиділи, очікуючи повені, — Єрмолай на церковній бані, Поважний Карлик, Калмик, Опричник і Кавун — на вершинах пірамідок і, не дихаючи, споглядали, як підступає на Василівський острів каламутна вода. Інші з вибраних обліплювали піраміди з усіх боків, а прості карлики були залишені на поталу повені.

Та змилувався Бог над карликами — а може, над Єпіфанієм, — вщухла злива, відступила вода, і Нева вляглася в річище.

Але з’явився новий страх: повінь порвала мости, і карлики лишилися відрізані від столиці. Меншикову — що? В нього і яхти, і кораблі, а карлики флоту не мали. Тож, певно, з тієї причини, що Єпіфаній був серед них найвищий, — і потаємно кожен карлик визнавав, що наймудріший, — звернулися вибрані з вибраних до ченця з вимогою знайти вихід зі скрутного становища: карлики мусять мати доступ до Петербурга, без них столичні люди позбудуться послушенства, і крамола неминуче розповзеться по всій імперії.

То порадив Єпіфаній:

— Ви носите пісок з річки на берег і цим поглиблюєте русло. А коли б ви його, у тих мішках, поскидали у воду впоперек річки, та ще й прикидали камінням, то згодом утворилась би коса, по якій можна піти вбрід.

Карлицьким радощам не було впину: хохол, звісно, дурний, бо ж — хохол, зате хитрий, дивись, до чого додумався!

І почалась робота. Більше півроку носили прості карлики мішки з піском і камінням, кидали їх на дно Неви, висипали косу. Взимку ламали кригу і без упину працювали, щоб навесні піти вбрід на столицю, що чомусь призабула про них, і харч став гірший, а врешті, й зовсім перестали з’являтися на острові меншиковські постачальники…

Та біда біду кличе: прослизла чутка, що цар тяжко хворий — таки сповнюється проклін Полуботка! — а Меншиков квапно збирається до Малоросії, щоб там стати гетьманом.

«Що буде з нами?» — бідкалися карлики.

Наприкінці довгої й виснажливої на роботах зими вдарив справжній грім. Сторожі, що вартували карлицьку колонію, одного дня вигукнули зловтішно:

— Моліться, карлики! Імператор всія Русі