Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

— Ти зупинився, — сказала вона.

Він розійшовся в сяючій усмішці.

— На двадцять років, чи й довше!

«Шістнадцять», — подумала вона, але не промовила.

— Більшість тих років, коли ми виховували дітей і намагалися з нуля розвинути монетний бізнес — хоча цією справою переважно займалася ти, — я ганяв по всій Новій Англії, залагоджував проблеми з податками й готував документацію для благодійних фондів...

— Ти був тим, хто робив їх дієздатними, — промовила вона, шокована тим, що сама дочула зараз у власному голосі: щиру теплість. — Ти мав потрібний досвід.

Зворушення на його лиці проказувало, що він знову мало не готовий заплакати, і голос в нього теж зазвучав хрипко, коли він заговорив:

— Дякую тобі, серденько. Сказане тобою вельми багато важить. Ти мене врятувала, знаєш. І то не раз і не два.

Він прокашлявся.

— З десяток років БД ані разу не вигулькував. Я вже було думав, що він геть пропав. Чесно, я так і думав. А тоді він повернувся. Мов привид. — Він, схоже, обмірковував свою останню фразу, але потім повагом кивнув і продовжив: — Саме так, це його суть. Привид, і то поганий. Він почав вказувати на жінок у моїх поїздках: «Поглянь на он ту, вона явно бажає демонструвати тобі свої соски, але щойно ти їх торкнешся, вона зразу ж викличе поліцію, а потім реготатиме разом з подружками, коли тебе заарештують. Поглянь-но на он ту, як вона облизується, вона знає, що ти бажав би, аби вона вилизувала своїм язиком у тебе в роті, і знає, що ти знаєш, що вона цього ніколи не зробить. Поглянь на цю, як вона трусиками світить, вилазячи з машини, а якщо вважаєш, що це вона ненавмисне, ти просто ідіот. Вона звичайна собі задавака, котра гадає, що ніколи не отримає те, на що заслуговує».

Він зупинився, очі в нього знов потемнішали, опущені долі. В них мерехтів той Боббі, котрий успішно приховував себе від неї всі двадцять сім років. Той, котрого він намагався видати за чиєсь привиддя.

— Коли я почав отримувати ці піддрочування, я з ними боровся. Є такі журнали... такого роду журнали... я купував їх ще до того, як ми побралися, тож я подумав, якщо знову почну їх купувати... або деякі сайти в інтернеті... я думав, що зможу... ну, не знаю... фантазіями підмінити реальність, гадаю, так би ти це визначила... але якщо ти хоч раз спробував це в дійсності, фантазії тоді й ламаного шеляга не варті.

Він говорить, думала Дарсі, як людина, що закохалася в якийсь дорогий делікатес. Кав’яр. Трюфелі. Бельгійський шоколад.

— Проте суть все ж таки в тім, що я зупинився. Усі ті роки я тримався. Я можу зупинитися знову, Дарсі. Цього разу назавжди. Якщо в цьому полягає шанс для нас з тобою. Якщо ти можеш вибачити мені й перегорнути сторінку. — Він подивився на неї поважно, зволоженими очима. — Це можливо, ти могла б це зробити?

Вона подумала про жінку, поховану у сніговій кучугурі, про її голі ноги, виставлені на огляд безтурботним помахом ковша снігоочисної машини — своєї матері дочку, дитя-світ очей свого батька, коли вона першокласницею незграбно танцювала на шкільній сцені в рожевій балетній пачці. Вона подумала про матір із сином, знайдених у крижаному ручаї, як їхнє волосся ворушиться у чорній, прихопленій шугою воді. Вона подумала про жінку, засунуту головую в кукурудзу.

— Я мушу подумати про це, — промовила вона дуже обережно.

Він ухопив її за руки вище ліктів і прихилився до неї. Вона присилувала себе не здригнутися й зустріла погляд його очей.

Там були його очі... і не його. «Може, й є якийсь сенс у цих його оповідках про чуже привиддя», — подумала вона.

— Це не якесь там кіно з тих, де чоловік-психопат ганяється по всьому дому за своєю волаючою дружиною. Якщо ти вирішиш піти до поліції і виказати мене, я й пальцем не поворухну, щоб тебе зупинити. Але я знаю, ти вже подумала, як це може відгукнутися на дітях. Ти не була б тою жінкою, на котрій я одружився, якби вже не встигла про це подумати. Про що ти ще могла не подумати, так це те, до чого це може призвести тебе. Ніхто не повірить, що ти була заміжня за мною всі ці роки й сама нічого не знала... ба навіть не підозрювала. Тобі довелося б переїхати кудись звідси і жити на якісь заощадження, бо це я завжди заробляв нам на хліб, а чоловік не може заробляти на хліб насущний, сидячи у в’язниці. Ти навіть можеш не отримати того, що є на рахунку, бо зринуть цивільні позови. Ну й, звичайно, діти...

— Перестань, не кажи про них, коли говориш про це, не смій ніколи.

Він покірно кивнув, все ще легко тримаючи її за руки.

— Я поборов БД раз... поборов його на двадцять років...

«Шістнадцять, — знову подумала вона. — Шістнадцять, і ти сам добре це пам’ятаєш».

— ...і я зможу побороти його знову. За твоєї допомоги, Дарсі. З твоєю допомогою я що завгодно зможу зробити. Навіть якщо він повернеться знову через двадцять років, ну то й що? Велика справа! Мені буде сімдесят три. Важко вирушати на полювання на задавак, коли ледве човгаєш по хаті з ходунком! — Він весело розсміявся цьому абсурдному образу, але тут же й споважнів знову. — Проте — тепер вислухай мене уважно, — якщо я коли-небудь поступлюся, бодай один-єдиний раз, я себе вб’ю. Діти нічого не дізнаються, це ніколи не мусить торкнутися них... ну, цей стигмат... бо я зроблю так, щоб усе виглядало нещасним випадком... але ти зрозумієш. І зрозумієш чому. То що скажеш? Ми можемо залишити це позаду?

Здавалося, вона розмірковує. Фактично вона й розмірковувала, хоча ті думки, на які вона спромоглася, мабуть, розвивалися не в тому напрямку, на який він, імовірно, міг би очікувати.

Думала вона таке: «Так кажуть наркомани: «Я більше ніколи не торкнуся цієї гидоти. Я зупинявся раніше, а тепер зупинюся назавжди. Я гарантую». Але нічого вони не гарантують, навіть якщо самі в це вірять, так само не гарантує нічого