Читати книгу - "Знедолені"

просторе горище Жондретів, освітлене свічкою, а в тому барлозі двох чоловіків за столом: цілком спокійного пана Білого та усміхненого й страшного Жондрета; нехай уявить собі стару вовчицю Жондрет у кутку горища, а за стіною невидимого Маріуса, що прикипів оком до шпарки і стискав у руці пістолет.

Втім, Маріус зовсім не відчував страху — тільки огиду. «Я зупиню цього покидька, як тільки схочу», — думав він.

Адже поліція була десь поруч, у засідці, і вони тільки й чекали його сигналу, щоб заарештувати злочинців. Крім того, Маріус мав надію, що в сутичці між Жонретом і паном Білим бодай трохи проясниться те, що йому так хотілося знати.

19. Стережіться темних закутнів

Тільки-но сівши, пан Білий глянув на порожні ліжка.

— Як почуває себе поранена дитина? — запитав він.

— Погано, — відповів Жондрет із сумною і вдячною усмішкою. — Дуже погано, ласкавий добродію. Старша сестра повела її до лікарні на перев’язку. Ви ще їх побачите, вони незабаром повернуться.

— А пані Фабанту наче покращало? — провадив гість, скинувши поглядом на химерне вбрання тітки Жондрет, яка застигла біля дверей у погрозливій позі, ніби вже охороняла вихід.

— Вона смертельно хвора, — сказав Жондрет. — Але що вдієш, добродію? Вона в мене мужня жінка! Це не баба, а справжній бик.

Зворушена таким компліментом, тітка Жондрет вигукнула з манірністю страховиська, якому полестили:

— Ти надто добрий до мене, пане Жондрет!

— Жондрет? — перепитав гість. — А я думав, ваше прізвище Фабанту.

— Жондрет — це в мене сценічне прізвисько, — не розгубився хазяїн барлогу.

І промовисто знизавши плечима, так, щоб бачила жінка й не бачив гість, він провадив голосом, у якому бриніли нотки розчулення й ніжності:

— О, ми завжди жили з моєю любою жіночкою, як одна душа. Бо що б у нас лишилось, якби не це! Ми такі щасливі, ласкавий пане! Є руки, але нема роботи! Я не якобінець і не заколотник, добродію, але на місці уряду такого не допустив би! Наприклад, я хотів, щоб мої дочки навчилися картонажного ремесла. Авжеж, звичайного ремесла, щоб заробляти собі на хліб. Уявляєте, яке це падіння для того, хто знав кращі часи! Часи, від яких мені лишилася тільки картина — о, я дорожу нею, звичайно, але доведеться-таки продати її, бо жити треба! Авжеж, треба якось жити, ласкавий пане!

Тимчасом як Жондрет говорив, Маріус підвів погляд і побачив у глибині кімнати якогось чоловіка. Той увійшов так тихо, що навіть двері не рипнули. Він був у старій подертій фуфайці, у широких плисових штанях, у грубих шкарпетках, без сорочки, з голою шиєю, з голими татуйованими руками, з вимазаним сажею обличчям. Він мовчки сів на ближчому ліжку, а що перед ним стовбичила тітка Жондрет, то його майже не було видно.

Майже в ту саму мить, що й Маріус, поглянув у той бік і пан Білий. У його очах промайнув мимовільний подив.

— А, ви дивитесь на свій редингот? — вигукнув Жондрет, задоволено застібаючи на собі ґудзики. — Він якраз, якраз на мене!

— Що то за чоловік? — спитав пан Білий.

— Отой-он? — перепитав Жондрет. — Це сусід. Не зважайте.

Сусід мав дуже дивний вигляд. Але в передмісті Сан-Марсо багато хімічних заводів, і зустріти робітника з почорнілим обличчям тут не дивина. Увесь вигляд пана Білого свідчив про відсутність страху й цілковиту довіру.

— Пробачте, ви щось почали казати мені, пане Фабанту?

— Я сказав, ласкавий благодійнику, — відповів Жондрет, спершись ліктями на стіл і дивлячись на гостя поглядом удава, — я сказав, що в мене є картина на продаж.

Тихо скрипнули двері. Другий чоловік увійшов і сів на ліжку, за Жондретом. Як і в першого, руки в нього були голі, а обличчя вимазане чорнилом або сажею.

Хоч як нечутно намагався той увійти до кімнати, та Білий усе ж таки помітив його.

— Не звертайте уваги, — сказав Жондрет. — Це пожильці нашого дому. Отож я казав, що маю картину, неоціненний шедевр. Гляньте, ласкавий пане.

Він підвівся, підійшов до стіни і повернув зворотним боком раму, про яку ми вже згадували. Свічка трохи освітлювала полотно, і хоч Жондрет стояв між ним та картиною, Маріус усе-таки розібрав, що то якась нездарна ляпанина у стилі ярмаркових мазіїв.

— Що це? — запитав пан Білий.

— Витвір великого майстра, картина неоціненної вартості, мій благодійнику! — вигукнув Жондрет. — Вона не менш дорога мені, ніж мої дочки, з нею пов’язано стільки спогадів! Але я сказав вам, — і від своїх слів не відмовлюся, — що змушений продати її.

Чи випадково, чи тому, що почав тривожитись, але пан Білий, роздивляючись картину, знову глянув у глиб кімнати. Там уже було четверо чоловіків — троє сиділи на ліжку, а один стояв, прихилившись до одвірка, — усі з голими руками й чорними обличчями. Один із тих, що сиділи на ліжку, сперся на стіну і, здавалося, спав. Він був старий, і його сиве волосся над чорною пикою справляло жахливе враження. Два інші — один бородатий, другий кудлатий — здавалися молодими. Усі четверо були роззуті — хто в шкарпетках, а хто зовсім босий.

Жондрет помітив, що погляд гостя спинився на тих людях.

— Це друзі. Сусіди, — запевнив він. — Вони чорні, бо працюють сажотрусами. Не зважайте на них, мій благодійнику. Купіть у мене картину. Зжальтеся над моєю вбогістю. Я продам її вам недорого. В яку суму ви її оціните?

— Але ж це вивіска шинку, — сказав пан Білий, пильно глянувши на Жондрета. — Ціна їй три франки.

Жондрет лагідно відповів:

— Ваш гаман при вас? Я задовольнився б тисячею екю.

Пан Білий підхопився на ноги й окинув кімнату швидким поглядом. Ліворуч, між ним і вікном, був Жондрет, а праворуч, між ним і дверима, тітка Жондрет та четверо незнайомців. Хазяїн барлогу заговорив майже плаксивим голосом:

— Якщо ви не купите в мене картину, шановний благодійнику, мені лишиться одне: втопитися. Тільки подумати, що я хотів навчити своїх дочок картонажного ремесла, тобто клеїти коробки для новорічних подарунків! І що ж! Для цього треба стіл із бортиком, щоб нічого не падало на підлогу, треба піч, зроблену за спеціальним замовленням, посудину з трьома відділеннями для різних сортів клею, різак і форму для картону, молоток, пензлі і ще чорт знає що! І все для того, щоб заробляти чотири су в день! Чотири су за чотирнадцять годин каторжної праці!

Поки Жондрет говорив, пан Білий не відводив від нього погляду, мовби запитуючи себе: «Чи цей чоловік схибнувся?» А той аж тричі жалібно повторив: «Мені лишається одне: втопитися!»

Та раптом очі його спалахнули огидним торжеством, цей низенький чоловічок