Читати книгу - "Історія Лізі"

— Я сподіваюся, ніщо його не повалило, — каже він. — Він був у повному порядку, коли я востаннє сюди приходив, це було в ту ніч, коли ти так на мене розгнівалася, а я застромив руку в ту ідіотську оранжерею — ага, ось де він!

Він тягне її зі стежки праворуч. І поблизу одного з двох повалених дерев, які лежать поза гайком і ніби охороняють те місце, де стежка завертає в ліс, вона бачить простий хрест, збитий із двох дощок. Лізі бачить, що то, власне, не дошки, а дві планочки з якогось пакувального ящика. Надмогильного горбика тут немає — на тому місці, де він мав би бути, вона бачить радше заглибину, але хрест засвідчує, що це могила. На поперечній планочці акуратними літерами написано: Пол.

— Спочатку я зробив цей напис олівцем, — каже він. Його голос звучить дзвінко, але здається, він долітає звідкись іздалеку. — Потім я спробував написати його кульковою ручкою, але, звичайно, в мене нічого не вийшло, на такому нерівному й шкарубкому дереві. Маркером у мене вийшло ліпше, але той напис дуже швидко збляк. І нарешті, я зробив його чорною фарбою, я знайшов її в одному з Полових ящичків для малювання.

Вона дивиться на хрест у дивному змішаному світлі вмирущого дня та в дедалі густіших сутінках уже близької ночі, думаючи (наскільки вона спроможна думати): «Усе це правда. Те, що нібито сталося, коли ми вибігли з під дерева ням-ням, сталося насправді. Воно відбувається й тепер, але повільніше і ясніше».

— Лізі! — Він у нестямі від радості, а чом би йому й не радіти? Він не міг прийти на це місце ні з ким, відтоді як помер Пол. Ті кілька разів, які він сюди приходив, він приходив, безперечно, сам-один. Він відбував жалобу сам-один. — Я хочу показати тобі щось іще!

Десь дзеленькнув дзвінок, але тихо й майже нечутно. Його звук видався їй знайомим.

— Скоте!

— Що таке? — Він опустився навколішки у траві. — Що таке, люба моя дитино?

— Ти не чув?.. — Але дзвоник замовк. І немає сумніву, він дзеленькнув лише в її уяві. — Та нічого. Що ти хотів мені показати?

І подумала:

«Так, ніби ти показав мені не досить».

Він нишпорить руками у високій траві біля підніжжя хреста, але, здається, нічого там не знаходить, і поступово його дуркувата, щаслива усмішка починає блякнути.

— Може, хтось забрав… — каже він і враз замовкає. На мить його обличчя похмурніє, потім розслаблюється, і він вибухає напівістеричним сміхом. — Ось де він, і хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, це так, ніби він із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому! Поглянь-но, Лізі!

Їй здавалося, ніщо не може відвернути її уваги від споглядання чудес, які оточували її — червоно-помаранчеве небо на сході й заході, а вгорі дивовижне зеленаво-синє склепіння неба, екзотичні змішані пахощі і десь знову слабкий дзенькіт якогось загубленого в далечині дзвінка, — але та річ, яку Скот підіймає вгору в останньому світлі дня, доводить, що вона помилилася. Бо в руці він тримає шприц, якого дав йому батько, шприц, яким Скот мав би уколоти Пола, якби хлопці прийшли сюди. На металі, біля основи голки, видно кілька плямок іржі, але в усьому іншому шприц здається новісіньким.

— Це все, що я міг тоді тут залишити, — каже Скот. — У мене не було фотографії. Ті діти, які ходили до віслючої школи, принаймні іноді фотографувалися.

— Ти вирив йому могилу… Скоте, ти вирив її голими руками?

— Я намагався. І я вже вирив неглибоку яму — ґрунт тут м’який, але трава… траву треба було виривати, і це сповільнювало мою роботу… тут був старий і дуже міцний бур’ян… а потім стало смеркатися, і почувся регіт…

— Регіт?

— Як ото в гієн, такий бридкий, бридкий. Це сміюни, вони живуть у Зачарованому Лісі.

— Зачарованому Лісі? Це Пол його так назвав?

— Ні, я. — Він показує на дерева. — Ні Пол, ні я ніколи не бачили сміюнів близько, ми тільки чули, як вони регочуть. Але ми бачили дещо інше… я бачив дещо інше… тут є таке… — Скот дивиться на щасливі дерева, які швидко загортаються в темряву, потім дивиться на стежку, яка швидко розтає в темряві, коли заходить у ліс. У його голосі звучить неприхований страх, коли він озивається знову. — Нам треба скоро повертатися.

— Але ти зможеш повернути нас звідси, хіба не так?

— Із твоєю допомогою? Безперечно.

— Тоді розкажи мені, як ти його поховав.

— Я розкажу тобі про це, коли ми повернемося. Якщо ти…

Але тихе похитування її голови уриває йому мову.

— Ні. Я розумію, чому ти не хочеш мати дітей. Тепер я це зрозуміла. Але якщо ти коли-небудь підійдеш до мене і скажеш: «Лізі, я змінив думку, я хочу ризикнути», ми могли б це обговорити, тому що був Пол… і тому що був ти.

— Лізі…

— Ми могли б обговорити це тоді. А інакше ми більше ніколи не говоритимемо ані про придурків, ані про психодіотів, о'кей? — Вона бачить, якими очима він дивиться на неї, і трохи пом’якшує тон. — Ідеться не про тебе, Скоте, принаймні не зовсім про тебе, ти розумієш? Тепер ідеться вже про мене. Тут так чудово… — Вона дивиться навкруги. І тремтить. — Тут надто чудово. Якби я провела тут багато часу — або навіть забагато думала про це — я думаю, що збожеволіла б від цієї краси. Тому якщо в нас мало часу, то бодай один раз у своєму довбаному житті спробуй бути лаконічним. Розкажи мені, як ти його поховав.

Скот напіввідвертається від неї. Помаранчеве світло призахідного сонця окреслює лінії його тіла: обриси його лопаток, лінію стану, вигин сідниць, довгу арку одного зі стегон. Він доторкається до поперечини хреста. У високій траві, ледь видимий, скляний циліндр шприца мерехтить, наче забута частинка сухозлітного скарбу.

— Я накрив його травою й пішов додому. Потім я не міг прийти сюди протягом майже тижня. Я був хворий. Тато давав мені чогось поїсти вранці й давав суп, коли повертався з роботи. Я боявся побачити привид Пола, але я ніколи його не бачив. Потім мені стало краще, і я спробував прийти сюди, взявши із сараю татову лопату, але вона не захотіла піти зі мною. Я прийшов сюди сам-один. Я боявся, що його можуть з'їсти звірі — сміюни та інші, — проте вони