Читати книгу - "Метелик"

Все вийшло добре. Гарвель урятував негра, якого випустили з камери смертників. Лжесвідок, який звинуватив негра, схопив рік дисциплінарної в’язниці. А Робер Гарвель — довічну каторгу.

Минуло два місяці. Аж тепер, коли справу закрили, Гарвель усе мені розповів. Арно, Отена й Жана Карбоньєрі виказав Жіразоло, який спершу згодився був узяти участь у бунті. На щастя, він не знав решти імен.

Наглядачі не дуже повірили його словам. Однак про всяк випадок перевели тих трьох схиблених на Сен-Жозеф, ні про що в них не розпитуючи й нічого їм не сказавши.

— Яким мотивом керувався ти, Гарвелю, щоб убити його?

— Тим, що він украв у мене капсулу. Я спав навпроти нього і вночі виймав свою капсулу, ховаючи її під коц, що правив мені за подушку. Однієї ночі я пішов до клозета. а коли повернувся назад, моя капсула зникла. Довкола мене не спав тільки Жіразоло. Наглядачі повірили моїм поясненням, вони навіть не говорили зі мною про те, що він виказав можливий бунт.

— Метелику, Метелику! — закричали на подвір’ї. — На перекличку!

— Є!

— Збирайте свої речі. І вирушайте на Сен-Жозеф!

— Ох, чорт забирай!

У Франції почалася війна. Вона принесла нам нові порядки: тепер начальникам охорони, коли втече якийсь каторжанин, загрожуватиме звільнення з посади. Що ж до самих каторжан, то на них, якщо їх упіймають, чекатиме смертний вирок. Суд мотивуватиме втечу бажанням в’язня приєднатися до французьких партизанів, які «зрадили батьківщину».

Комендант Пруйє виїхав з островів ще два місяці тому. Нового коменданта я не знаю. Нікого не вдієш, доведеться повертатися на Сен-Жозеф. Прощаюся з друзями. О восьмій ранку мене садовлять у човен.

Лізеттиного батька в сен-жозефському таборі теж уже нема. Минулого тижня він переїхав з родиною до Кайєйни. Прізвище нового сен-жозефського коменданта — Дютен, родом він із Гавра. Комендант приймає мене особисто. Коли човен причалив до Сен-Жозефа, старший наглядач із Руайялю передав мене разом з якимись паперами тутешньому наглядачеві.

— Це ти Метелик?

— Так, пане коменданте.

— А ти хлопець цікавий, — каже він, гортаючи мої папери.

— Чим це я цікавий?

— Тут написано, що ти небезпечний з усіх поглядів. Особливо привертає увагу запис червоним чорнилом: «Постійно готується до втечі». А далі йдуть слова: «Намагався врятувати від акул дитину коменданта острова Сен-Жозеф». Я теж маю двох дочок, Метелику, чи не бажаєш побачити їх?

Він кличе дітей, і до кабінету в супроводі одягненого в біле араба та дуже гарної чорнявої жінки заходять дві біляві дівчинки — одна трьох, друга п’яти років.

— Люба, поглянь на цього чоловіка, він намагався врятувати твою хрещеницю Лізетту.

— О, дозвольте потиснути вам руку! — каже молода жінка.

Цей потиск руки — найбільша честь, яку можуть виявити каторжанинові. Тут нам руки не подають. Мене зворушує її щирість.

— Так, я Лізеттина хрещена мати. Ми дружимо з родиною Грандуа. Любий, що ти збираєшся з ним робити?

— Спершу він піде до табору, а потім сам скаже мені, де хотів би працювати.

— Дякую, пане коменданте. І вам, пані, дякую. Ви не скажете, чому мене перевели на Сен-Жозеф? Це ж майже покарання.

— Гадаю, серйозної причини немає. Просто новий комендант боїться, щоб ти не втік.

— Він має рацію.

— Останнім часом посилили санкції проти тих, у кого втікають каторжани. До війни теж можна було втратити через це одну нашивку, але тепер її забирають у таких випадках без розмов. Уже не кажу про інші покарання. Саме тому комендант і перевів тебе сюди — він воліє, щоб ти втік із Сен-Жозефа, за який він не відповідає, адже сам сидить на Руайялі.

— Пане коменданте, скільки ви тут пробудете?

— Півтора року.

— Я не можу чекати так довго, але спробую повернутися на Руайяль, щоб не завдати вам прикрощів.

— Дякую вам, — озивається жінка. — Я рада, що ви такий благородний. Коли вам чогось буде треба, звертайтесь до нас. А ти, тату, накажеш вартовим у таборі відпускати Метелика до нас, якщо він попросить.

— Гаразд, люба. Мохамеде, відведи Метелика до табору. А ти, Метелику, сам вибери собі корпус, у якому схочеш поселитися.

— О, це діло не важке: корпус для небезпечних!

— Так, що правда, то правда, — сміється комендант і пише записку, яку віддає Мохамедові.

Я виходжу з будинку на пристані, колишнього Лізеттиного дому, що тепер прадить новому комендантові за оселю й кабінет, і в супроводі молодого араба йду до табору.

Біля табірних воріт мене зустрічає начальник сторожового поста — старий корсиканець, страшенно лютий чоловік, усім відомий катюга. Звати його Філіссарі.

— Це ти, Метелику? Гадаю, ти не забув, що я дуже добрий, але й дуже злий. Не намагайся втерта від мене, бо коли впіймаю, то заб’ю, як собаку. Мені до пенсії лишилося тільки два роки, тож я не хочу мати неприємностей.

— Ви ж знаєте, я дружу з усіма корсіканцями. Не Ножу пообіцяти вам, що не втікатиму, але якщо й утечу, то не тоді, коли ви чергуватимете.

— Гаразд, Метелику. Виходить, ми не будемо ворогами. Розумієш, молоді легше переносять неприємності, які ми маємо, коли хтось із каторжан утече, а я… В моєму віці та ще незадовго до виходу на пенсію… Все зрозумів? Іди до корпусу, в який тебе призначили.

І ось я в таборі, у такому самому, що й на острові Руайяль, у корпусі, в якому живе сто чи сто двадцять каторжан. Тут я зустрічаю П’єро Бовдура, Отена, Арно й Жана Карбоньєрі. Здавалося б, я мав приєднатися до Жанрвфго «казана», бо Жан брат Матьє. Але він зовсім не такий, як його брат, до того ж приятелює з Отеном та Арно, а мені це не підходить. Тож я відмовляюся від його запрошення і влаштовуюсь біля Карр’є, родом з Бордо, прозваного П’єро Бовдуром.

Острів Сен-Жозеф дикіший від Руайялю і трохи менший, хоч і здається більшим, — він просто довший. Його утворюють два плоскогір’я — нижнє й верхнє. На першому розташований табір, на другому — сумнозвісна дисциплінарна в’язниця. Між іншим, її в’язні й досі щодня ходять купатися до басейну. Слід сподіватися, так триватиме й далі.

Щодня ополудні араб, який працює в коменданта, приносить мені на залізній таці з дерев’яними ручками три казанки, складені один на один. Ці три казанки він залишає в мене, а ті, що приніс напередодні, забирає. Лізетти— на хрещена мати передає мені все те, що варить для своєї родини.

У неділю пополудні я йду їм подякувати. До самого вечора я розмовляю з господинею і граюся з