Читати книгу - "Прерія"

тебе ставитимуться так, як порядна людина ставиться до найкращого друга а чи, скажімо, син до батька. А ти іноді на дозвіллі розповідатимеш нам різні бувальщини, а коли треба, то й корисні поради даватимеш — потроху, звісно, не всі одним нападом, — а ми тішитимемося твоїм приємним товариством стільки, скільки ти сам забажаєш!

— Добре кажеш… добре кажеш, хлопче! — відповів старий, порпаючись у своєму клунку. — Щира пропозиція, і не думай, що я не погоджуюсь тому, що такий невдячний, — ні! Але це неможливо, просто неможливо.

— Шановний венаторе, — докинув і собі доктор Баттіус, — кожен має певні обов'язки перед суспільством і людством. Настав уже час вам повернутися до своїх співвітчизників і передати їм частку свого досвіду й тих знань, що їх ви, безперечно, накопичили, пробувши так довго у диких місцях, адже ці відомості, хоч і спотворені упередженими думками, все ж придадуться тим, з ким, як ви самі стверджуєте, вам незабаром доведеться розлучитися назавжди.

— Друже лікарю, — відповів трапер, твердо дивлячись у лікареве обличчя, — спостерігаючи звички лося, не можна скласти собі думки про норов гримучої змії. Отож важко говорити, наскільки корисна одна людина, коли надто багато думаєш про вчинки іншої. Ти, певне, як і всі люди, маєш свої здібності, і в мене й на гадці не було ганити їх. Але мене господь створив, аби я робив діло, а не балакав, от я і думаю собі, що ти не образишся, коли я закрию вуха на твоє запрошення.

— Досить, — перепинив його Мідлтон. — Я багато чого чув про цю надзвичайну людину, багато й сам бачив, і знаю, що старого не вмовиш змінити своє рішення. Спершу ми послухаємо, чого ви хочете, мій друже, а тоді вже буде видно, що можна зробити для вас.

— Та це справжня марниця, капітане, — відповів старий, розв'язавши нарешті свій клунок. — Справжня марниця порівняно до того, що я колись міг запропонувати але кращого нічого не маю, отож не погребуй. Ось чотири боброві шкурки — я їх добув десь за місяць до зустрічі з тобою; а ще єнотова шкурка — нічого особливого, звісно, але може згодитися на додачу.

— І що ж ви думаєте зробити з ними?

— Я пропоную чесний обмін. Оті шахраї сіу — хай мені простить бог, що я подумав був на конз! — покрали в мене мої найкращі пастки; отож мені тепер тільки й лишається, що ставити на звіра саморобні, а це значить, у мене буде ой невесела зима, коли я, звісно, ще доживу до неї. От я й хочу, щоб ти взяв оці шкурки й виміняв за них дві чи три пастки в котрогось із траперів, яких ти, ясна річ, зустрінеш унизу, і ті пастки пошлеш до селища пауні на моє ім'я. Тільки не забудь намалювати на них мою позначку: літеру «Н», вухо гончака і рушничний замок. Тоді жоден червоношкірий це заперечуватиме мого права на ці пастки. Правда, більше я вам нічого такого не можу запропонувати за вашу добрість, хіба що мій друг бортник погодиться взяти собі оцю єнотову шкурку і перебрати на себе всі клопоти…

— Та коли я її візьму як плату, то хай мене поб'є…

Еллен затулила Полові рот, і хлопцю довелося проковтнути кінець речення, що він і зробив, та ще з таким хвилюванням, аж мало не задихнувся.

— Гаразд, гаразд, — лагідно сказав старий. — Тільки я не бачу в цьому нічого образливого. Звісно, єнотова шкурка не казна-що, але ж і те, що я прошу зробити, не таке вже й обтяжливе…

— Та ви не зрозуміли нашого друга, — перепинив його Мідлтон, завваживши, що бортник, не знаючи, як виправдатись, позирає то туди, то сюди, тільки не в той бік, куди треба. — Він і не думав відмовлятися від доручення — він лише не хоче ніякої винагороди. Та годі вже про це. Я маю подбати, щоб ми не залишилися в боргу перед вами і задовольнили всі ваші потреби.

— Щось не розумію! — сказав старий, задумливо дивлячись у капітанове обличчя, ніби чекав на пояснення.

— Все буде так, як ви хочете. Покладіть усі шкурки до моїх речей. Ми поторгуємося за них, як для самих себе.

— Спасибі, спасибі, капітане! Твій дід був щедрий і великодушний чоловік. Недарма ж делавари, справедливий народ, прозвали його «Щедрою Рукою». Гай-гай, був би я тепер такий, як колись, то прислав би твоїй дружині найм'якіших куниць на шубку — просто щоб ви знали, що я вмію відповідати на чемність. Та не буде цього, бо я надто старий і не можу такого обіцяти! Все буде так, як забажає бог. А тобі я більше нічого не пропонуватиму, бо хоч я і довго пробув у пущі та пустелі, а не забув, які делікатні справжні джентльмени.

— Послухай, старий трапере! — вигукнув бортник, ляснувши своєю долонею по долоні старого так гучно, ніби пролунав рушничний постріл. — Я скажу тобі лише дві речі: по-перше, що капітан пояснив тобі мою думку так добре, як сам я ніколи б не зміг; а по-друге, коли тобі потрібна шкура — чи для себе самого, а чи комусь послати, — то я маю одну — це шкура такого собі Пола Говера, і вона в твоєму розпорядженні!

Старий міцно стис йому руку і, широко розтуливши рот, зайшовся своїм дивним, безгучним сміхом.

— Навряд чи ти зміг би, хлопче, отак міцно стиснути руку, коли ті тетонські скво вимахували навколо тебе своїми ножами! Еге! Ти молодий, дужий і щастя тебе не мине, коли ти не збочиш з чесного шляху. — Його зморшкувате обличчя раптом споважніло й набрало задумливого виразу. — Ходи-но сюди, хлопче, — додав він довірливим і повчальним тоном, за гудзик тягнучи бортника на берег. — Багато ми балакали про те, як, мовляв, приємно і пристойно жити в лісах чи на пограниччі. Я не хочу сказати, ніби все, що ти чув, брехня, та коли ти взяв собі за дружину добру, хорошу дівчину, то мусиш тепер думати не тільки про себе, влаштовуючи своє життя, а й про неї. Тобі-то не дуже до душі жити в поселеннях, але, наскільки я розумію, ця дівчина ніби квітка, якій краще цвісти під сонцем на порубі, ніж на вітрах прерії. Отож забудь усе, що чув од мене, — хоч я казав і правду, — і подумай про обжиті місця країни.

Пол тільки й міг, що відповісти йому таким рукостисканням, від якого в більшості людей закипіли б сльози на очах, але траперова тверда рука витримала його, — старий лише