Читати книгу - "Підняти вітрила!"

Та Ісмаїла мало обходив би цей сміх, якби залишився похмурий Антон. Та сміявся й капітан, сміявся до сліз, як цього ще ніколи не бачив пригнічений кок.

Ісмаїл знову виповнився пихою, як і тоді, коли ніхто не міг дотягнутись до його тюрбана. Вдавано поважно глянувши на всіх, він поставив фонограф на найсухіший камінь, покрутив ручку, поставив голку, і наступної миті милий голос, який може співати так тільки в Стамбулі, пролунав на дикому березі півострова Брекнок, тобто там, де — можна поклястися з чистою совістю — фонограф почули вперше.

Але що це? Аборигени не лякаються, не витріщають очей, не падають на коліна, мов перед божеством, до ніг Ісмаїла?

Аборигени спокійно їли й далі, ніби кожен мав в лісі, принаймні, по фонографу. Тільки деякі з них, не припиняючи їсти, почали хитатися в такт, а це була ознака, що газель їм сподобалась.

Доївши сухарі, аборигени племені она почали підводитись і поодинці підходити до фонографа, зачаровані, як ми сказали б, музикою, не виказуючи однак найменшого подиву перед співучим інструментом.

Для Ісмаїла це вже було занадто. Він схопив апарат і пішов, розлючений та обурений, до шлюпки.

Та не встиг він ступити й кілька кроків, як почув позад себе жіночий голос, хоч і не такий ніжний, як у фонографі, але голос, який співав — о аллах! — ту саму газель!

Аборигенка, — без чадри, чорна з голови до п'ят, тільки зуби біліли, — співала газель, м'яко похитуючись, а разом з нею похитувались і всі жінки племені.

Кок зупинився, ледве не випустивши фонограф з рук, витріщився на неї, хитнув головою, а потім кинувся бігти так, ніби за ним гналася нечиста сила.

— Ісмаїле! Не йди! — крикнув Герасім.

І тубільці, яким цей крик сподобався більше, ніж спокійна мова, почали кричати всі водноголос:

— Ісмаїле! Не йди!..

Ясна річ, це могло б перелякати будь-кого, а не тільки кока, і трохи пізніше, коли вони поверталися на корабель шлюпкою, Антон Лупан пояснив їм те, що вичитав ще з книжок Дарвіна й щоденника діда Леона:

— Я вже говорив вам, що тутешні аборигени, особливо з племені она, можуть дуже легко імітувати будь-яку мову, і ви самі пересвідчились у цьому.

— А газель? Чому вони не дивувалися? — спитав набурмосений Ісмаїл.

— Газель їм сподобалась, ти в цьому міг переконатися, їм подобається всяка музика, і вони зачаровано слухають її, забуваючи й про голод, і про холод, і про всі свої нещастя. Фонограф справді їх не здивував, хоч я певен, вони вперше бачили щось подібне, але, безперечно, їхній розум не може збагнути, що йдеться про людську вигадку; вони сприйняли його як щось природне, як пташку, що літає, чи стеблинку, яка зеленіє щороку. Це стосується не тільки фонографа, Ісмаїле. А втім, їх нічого не дивує, вони нічого не пам'ятають і не згадують потім. Здається, вони не мають такої здатності, як згадки, окрім своїх навичок, і навіть не хвилюються при зустрічах. Приміром, якби хтось із їхнього роду кудись зник і повернувся, скажімо, через рік, ніхто не здивувався б, побачивши його, ніхто не спитав би, де він бродив стільки часу. А що стосується його самого, то він теж не відчув би хвилювання, побачивши своїх.

— Як це так? — вихопився Ієремія, неймовірно здивований. — Щоб я повернувся додому в село через рік чи через два і мене ніхто не спитав би, де мене в дідька носило?..

Хоч «Сперанца» підняла якір відразу, до вечора вони не змогли вийти в океан. У сутінках зупинилися біля північно-західного боку півострова Брекнок. Вихід у Тихий океан вартували дві групи маленьких острівців, але їхні непривабливі назви на карті — Лихо східне й Лихо західне — вимусили Антона глянути на них трохи скоса.

Далі на захід видно було ще один архіпелаг з островами — скелястими, високими, вершини яких ховалися в хмарах. Це місце звалося Мілкі Вей — назва, яка викликала жах серед тих небагатьох мореходів, котрі наважувались обігнути з півдня Вогняну Землю.

Капітан «Сперанци» остерігався ділитися з екіпажем цими зловісними передбаченнями і тривожився сам, однак небезпеки цілу ніч не було ні з боку двох Лих, ні з боку Мілкі Вей.

Другого дня вранці шхуна, гнана західним бризом, лагідним, мов вітер Середземного моря, вийшла в Тихий океан і полегшено зітхнула після тривалого плавання в тіснинах протоки, де на неї щомиті чигали скелі. Антон Лупан весь час озирався назад, здивований такою мирною зустріччю. Це що, оповідь Леона Ваяна неправдива?.. Чи вони єдині мореплавці, яких грізний Мілкі Вей вирішив пощадити, як це трапляється іноді з тиранами?

За кілька годин після того, як Мілкі Вей залишився позаду, сховавши голову в хмари, — мабуть, тільки тому «Сперанца» пройшла повз нього непомітно, — його запізніла лють перетворила без попередження бриз в ураган.

Екіпаж ледве встиг спустити вітрила, щоб їх не пошматувало, і п'ять днів буря гнала корабель на зюйд-вест. Хто при такому вітрі ризикнув би шукати вхід у затоку Кука або в якусь іншу, коли скелясті острови тільки чекали, коли ти наблизишся, щоб схопити в свої кігті й жбурнути на дно, розтрощивши на друзки?

Відтак «Сперанца» мала ввійти в протоку Бігл зі сходу, а не з заходу, пройшовши двісті п'ятдесят миль, яких не помітив ніхто — ні капітан, ні Мартін Стрікленд, який завдяки цьому залишився без аборигенів, найнятих у дорогу.

2 січня, коли буря вщухла, шхуна була південніше мису Горн і, як і слід було сподіватися, на всьому й досі розлюченому обширі океану не видно жодної піроги з алкалуфами. Вони, передбачливіші, аніж чужинці, чи, може, кращі знавці погоди, зупинились десь поміж островами раніше, ніж почалася буря.

Але — і це вже справді дивно — через чотири дні «Сперанца» зустріла їх майже всіх: вони гуртом ішли в протоку, ніби Блек Педро спромігся розтлумачити,