Читати книгу - "Очікування шторму"

Першої ж ночі 1938 року Тетяна стала його дружиною. Подружнє щастя могло бути довге, якби Чирков не страждав застарілою нав'язливою ідеєю. Він вважав, що його дружина повинна мати вищу освіту й прагнути до знань, як річка до моря. Та ба! Тетяну вабило інше русло. Воно звивалося між крамницями, ресторанами, перукарнями. Однак матеріальний достаток практиканта виявився хиткою посудиною для такого звивистого шляху.

За Дорофєєва Тетяна вийшла в травні сорок першого року. Менш ніж через місяць почалася війна. Дорофєєв був знаменитий у місті футболіст. Лівий крайній у команді «Порт». Чирков, який не пропускав жодного матчу, водив з собою на стадіон і Тетяну. Якось сталося, що вона запам'ятала гру Дорофєєва. Він вважався робітником порту. Та, зрозуміло, не працював. А приходив двічі на місяць по зарплату. Тетяна після розлучення з Чирковим улаштувалась касиром у бухгалтерії морського порту. Так вони й познайомилися.

Порівняно з Чирковим новий чоловік здався їй таким дурним, що вона через тиждень зрозуміла — вони не зможуть протриматися разом навіть медовий місяць.

Розсудила їх війна.

Уже в липні Тетяна овдовіла.

Біженці з Одеси й Криму заполонили місто. Міськкомунгосп став виявляти природний інтерес до Тетяниної двокімнатної квартири. Підселення можна було ждати з дня на день. Тоді Тетяні спала щаслива думка: пускати на постій офіцерів. Вони довго не затримувалися в місті. І, як правило, були чоловіки дотепні й веселі.

Тетяна припудрила кінчик носа. Шкіра на ньому трішки лущилася. Це дратувало молоду жінку. Навіть лякало. Вона розуміла, що обличчя її старіє. І вся вона старіє. І якщо доживе, то колись стане такою ж старою, як Марфа Іллівна. Й чоловіки будуть дивитися на неї без захоплення чи просто не помічати. Що робити тоді? Для чого жити? Щоправда, при її фігурі, при її жіночих даних років п'ятнадцять іще можна протриматися. Закривши коробку з пудрою, Тетяна глянула на годинник. Незабаром на роботу. А ще треба забігти до Марфи Іллівни. Квапливо накинувши пальто, вона схопила сумку й вийшла в коридор. У цей же час у двері постукали. Тетяна повернула ключ. На порозі — Марфа Іллівна.

Протиснувшись у коридор, кравчиня шепотом запитала:

— Сама?

— Нікого більше немає.

— Біда, — сказала Марфа Іллівна. — Нещастя.

Його викликали вночі. Після дванадцятої заскреготав замок. І двері, рипнувши, вивалились у коридор. Брудна стіна, короткозоро висвітлена лампочкою, наче підштовхувала вивідного, що не зупинивсь у дверному отворі, а ступив у камеру. Сухо сказав:

— Збирайся.

— Зовсім? — без жодної надії запитав Дешин.

І щось обірвалось у нього під горлом, і він відчув, що обличчя, і руки, і все тіло його мокрі, наче він стоїть під дощем.

Вивідний нічого не відповів. Зняв з плеча карабін, поставив на долівку. Приклад гримнув об дошки, наче постріл. Передчуття Дешина посилилися. Він опустив ноги з нар, підвівся, не відчуваючи власної ваги. Подумав, що ступить крок — і впаде, безшумно, плавно, як поставлений на ребро папір. Він хотів накинути шинель, але вивідний зупинив:

— Не треба.

— Може, й чоботи візьмеш, — сказав Дешин. — У шофера вони завжди носкі.

— Припиніть розмови! — відрізав вивідний.

У коридорі Дешин побачив начальника караулу, молодого лейтенанта, і з ним двох солдатів. Озброєних. Він сказав начальнику караулу:

— Не маєте права. Ви зобов'язані показати мені відповідь. Я просив про помилування.

— Не тремтіть, — відповів молодший лейтенант. — Вас викликають на допит.

Злегка запаморочилось у голові, вага стала повертатися в тіло. Й Дешин відчув під собою цементну долівку. Й похвалив у душі вивідного, що той не скористався його хвилинною слабкістю і відмовився від чобіт.

Світло в кабінеті поставили так, щоб освітлювався тільки стілець, на якому сидітиме допитуваний. Каїров одсунув крісло в далекий кут кабінету. Й звідти міг спокійно стежити за ходом допиту.

Як і домовилися, Чирков почав без передмов:

— Дешин, я допитував вас уже чотири рази. Тому опустимо формальності. Уточнимо деталі.

— Слухаю вас, громадянине слідчий, — з готовністю відповів Дешин.

— Ось і чудово. Згадайте, в який час, де й куди майор Сизов просив вас його підкинути?

Ні. Дешин не здригнувся. Він тільки отетеріло дивився на Чиркова. Насупився. Глухувато відповів:

— Я не показував цього на слідстві.

— Знаю… Тому запитую.

— Якщо знаєте, нічого й запитувати.

— Дешин, повне й найвідвертіше зізнання — ваш єдиний шанс урятувати життя. Я вас не обманюю, Дешин. Справа може бути переглянута лише в тому випадку, якщо викриються якісь нові, особливі обставини. У ваших інтересах говорити тільки правду.

— Я й кажу правду.

— Не всю.

— Мене помилують? — з надією запитав Дешин, очі забігали, здавалося, з них ось-ось бризнуть сльози.

— Можливо. — Голос невидимого Каїрова, що пролунав з глибини кабінету, здавалося, налякав Дешина. Він раптом поник, розслабився.

Чирков похитав головою:

— То мовчатимете?

— Ні… Я скажу, — в'яло відповів Дешин. — Майора Синова зустрів після обіду, коли вийшов із солдатської їдальні. Сизов запитав, як у мене сьогодні з часом. Я відповів, що ввечері вирушаю в рейс. Він сказав: «Вибирайся раніше, підкинеш мене в Перевальне».

— Вас не здивувало це прохання?

— Ні. Я вже двічі або тричі возив майора туди.

— З якою метою?

— У начальства не запитують.